Похорон богів - Іван Іванович Білик
Любомир Вовк почав копати носаком траву край дороги.
— Все одно не дам, — сказав він уперто.
Світлий князь не наполягав-це було даремно: таким же впертим був Любомирів батько Вовчий Хпіст.
Переяславльці почали, вертатись до города. На моріжку понад ровом лишився тільки гуртик дівок і дів, це, певно, були ті самі, що подавал;і воям хустки на коня.
Серед найстарших Доброчин помітив невисоку чорняву дівку, й це знову навернуло його до старих думок. Дівка була дуже схожа на Богуславу. Доброчиц підійшов і запитав, як її звати, й дівка забутим Богуславиним голосом відповіла:
— Славкою...
— Впала в око, то бери, — сказав переяславльськпй посадник, коли вони вже проминули дівчат. — Це дочка одного купецького закупа. За десять гривннх купець, думаю, віддасть.
Доброчин навіть не глянув на великого боярина. Десь-то боярин відчував, що перед цим повівся з князем не дуже любо, й тепер хотів загладити свій грішок. Але Доброчин думав зовсім про інше. В неї навіть ім'я таке ж, згадав він молоду закупку. Це було якесь волошебство або зяак. І голоси теж були однакові, й Доброчин сказав сам собі, що в світі все повторюється: події, люди й людські голоси...
Від цілий день думав про Богуславу.
Кілька років тому Ліла-Софія несподівано ввійшла п його життя: ввійшла й мовби повернула йому молодість. А тепер Доброчин нараз відчув, що все його чоловіче життя зайняла Богуслава, не лишивши там місця для жодної іншої жони. їх пов'язували не тільки спільна молодість і спільні діти, а й уся баюриста життєва путь, яку вони пройшли разом. Богуславі теж було п'ятдесят п'ять, як і йому. Вона втратила жіночу звабу, що усвідомлювала й сама, через те й привела до нього Лілу-Софію: щоб у ньому і;с занепадав муж. Але між цим і Богуслапою лишилося щось набагато міцніше, ніж молодеча плотська любов.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Княгиня Дацка ось-ось мала породити, але твоєму батькові Святославу минав усього сімнадцятий рік: якого батьківства можна чекати в такому віці? Він цілу осінь і зиму гасав по вловах і двічі виходив із Свенельдом у степ — за низовими городами з'явились були печеніги.
Тричі Святослав брав на влови й мене. Воно річ вельми цікава — ганятися за туром чи кабаном, але я був і лишався холопом, а холопові не до вловів та полювань.
А цього батько твій не хотів утямити.
Одного разу він заходився підбивати мене при старій. Кажу: не можу. Каже-а це чого ж? А я набрався духу та й виказав:
— Хай як збудуся холопських уз!
На стару я й не глянув, а Святослав знову;
— Коли ж то буде? А звір у лісі не жде.
Кажу-спитай у своєї баби: вона полонила мене на десять літ.
— А скільки ще лишається?
— Та, — кажу, — вже якраз. Може, якийсь місяць.
Стара слухає, але мовчить, а твій батько як учепиться до старої: відпусти Добриню, і край! А якщо, каже, не відпустиш, то я сам відпущу.
Тоді стара так суворо на нього подивилася й каже:
— Хай точно виповниться десять літ.
Ну, я вже повірив і став чекати. Коли й Святославові слово дала — мусить уже дотримувати: сама ж бо наставила його князем ще восени, щоби перегородити дорогу Свенельдові та- Свенельдичам.
Так мляво час мце зроду не йшов у моєму житті. Добре, що Святослав надумався вийти в поле. Заратився був трохи радимицький князьок — може, й не заративсь, але повозу не прислав, тож твій батько і каже:
— Піду примучу його!
Як стара не вговоряла — піду, й край. А Свенельд сам почав нашіптувати твому батькові: йди, княже, ти вже не мала дитина, щоб плентатися за старшими хвостом, ти єси князь київський!
Трохи ратного хліба твій батько вже був скуштував: ходив з осені та серед зими за Спенсльдом, але що таке ходити в чужому ряду? А тут йому заманулося піти самому.
Кинувся Святослав набирати полк-а ніхто не хоче. Ледве спромігся сукупити зо три сотні гридьби: самих лише отроків та підлітків. Узяв і мене. Каже, будеш сотенним воєводою. А я не те що сотником, а й у ряду не бував. Одне діло-боротися на княжому дворі, де боїшся зачепити голим мечем свого супротивника, й зовсім інше — рать.
Трохи було моторошно. Десь-то, думаю, радимицький князьок Родя теж вигострив меча. Ну, та вже коли твій батько щось надумав, то хоч ти головою об стіну. Марна справа.
Почали ми з ним рядити дружину в Ольжішому дворі, а на Юрів день і витяглися. Сходимо Щоковим узвозом повз Претичів дідинець до Гончарів, аж тута з десятеро дівок із хустками: подають гридням на коня. Дивлюсь — і до мене одна підбігає: таке чорнявеньке та дрібне, а в руці хустка вишита. Хто ж воно, думаю, такс? Коли це кажуть-Богуслава, молодшенька Зоричсва сестра. Чого ж це я досі ніколи її не бачив? Бо, кажуть, сидить v своєму селі. Зорича я знав добре: цей молодий боярин також сидів у свому селі. Свенельд нахвалявся його вбити, якщо ступить у княжий двір, хоч Зорич ходив з Ігорем до Царягорода. Але Зорич мав на Подолі старенький хором-тож іноді навідувався до Києва. Його я знав, але цієї сестри зроду не бачив. То вона сама підійшла. Отак я вперше зустрів твою вуйну Богуславу.
Ну, взяв я од неї хустку й думаю собі: гай-гай... Мені й на мислі не було злюблятися, яка там у холопа жіньба! Тут аби самому якось викрутитись.
Та як проминули Дорогожичі й вийшли до Дніпра, я дістав хустку з-за череса й прив'язав до луки. Так вона й була на сідлі, аж поки ми й вернулися до Києва. Ну, а про нашу першу рать-то не рать була, а сміх і сльози. Щойно ми переступили через передільну річку Сож — як посядуть нас ті кляті радимичі та як візьмуть колошматити-хай їм чорт і біс! Сам Родя тоді ще був отроком, але мав десь-то добрих воєвод, і вони нас так почухали, що ми ледве втекли: повернулися до Києва н піп-гори сотні. Воно-то й
