Похорон богів - Іван Іванович Білик

про вранішню «христьбу». Майже ніхто досі не бував у грецькій божниці, яка ще з часів Ольжиної молодості стояла на Лисій горі, й хоч у самому обряді не було нічого відстрашливого, в багатьох лишилось одчуття, мовби сьорбнув скислого борщу або вліз голий у жабуриння. Про це нагадував золотий хрестик у Володимира на душі.

А Доброчина ввесь час непокоїло інше. Шеститисячний полк, який два тижні чекав у Хрещатому яру знаку рушати, сьогодні зранку нарешті вирушив у далеку путь. На чолі полку був син тисяцького воєводи Претича — великий боярин Звенко. А Доброчин сидів за столом і крутіїв між пальцями хартійний згорток, на шнурку якого висіла золота Василієва печать. Густо списаний різами жовтий лист непокоїв світлого князя. Він навіть не міг би сказати до пуття, що саме в тому листі його непокоїть, — які саме слова, але відчуття небезпеки не проходило.

Претич сидів замкнений на всі замки. Ждан із самого початку намагався його відімкнути, але старання головного воєводи сходили намарне. Тоді він підійшов і сів коло Доброчина. Світлий князь також мовчав, і в Жданові мовби щось уломилося — він зів'яв над стільницею й поклав голову на кулаки.

— Сидимо, як на похороні, — видихнув він.

У цих словах Доброчин раптом убачив якусь гірку правду. Йому згадався ранній ранок торішнього різдва, й він подумав, що таке саме почуття охопило було його та Стана й тоді. Все в цьому світі повторювалось. Нове було тільки те, що світлий князь тепер усвідомив: це похорон богів... Але він спитав Ждана Будимиронича, бо живі все-таки лишались живими й мусили дбати про живе:

— Четати вмієш?

Ждан навіть не підвів голови:

— З якої речі! — Таких запитань йому ще ніхто зроду не задавав.

— Ні ти не вмієш, ні я... — мовби сам собі проказав Доброчин і тоскно глянув уподовж столу. — Ніхто...

— Чого це ти ратуєш за четання? — підвівся Ждан. — Дивно слухати. Що я, волох, чи що?

Доброчинові муляло одне слово. Це могло бути те, що посилювало в ньому відчуття непевності.

— Що то є «желз»? Чув ти таке слово? — спитав він. — Мовби тхне жовчю...

— Желз? — Ждан поплямкав, неначе теж відчув присмак жовчі на язиці.

— Треба вчитись книжної хитрості, — сказав світлий князь. — Дивлюсь, як те теля на нові ворота, й нічого в цих різах не доберу. — Він дедалі дужче тривожився й урешті звелів гукнути Стана, бо не хотів кликати писця, який писав цей уклад з царем Василієм.

Старійший київський волох був слабий, його привели попід руки двоє челядників, він розгорнув згорток хартійної книги й уголос перечитав уклад.

Ждан вигукнув до світлого князя:

— А ти казав «желз»! Думаю — що за дурне слово?..

— Ну, а що таке «жезл»? Теж не відаєш.

Вислухавши уклад з початку до кінця, Доброчин урешті знайшов слово; це був не просто якийсь там «жезл», а «жезл стольника», що його дарував Володимирові грецький цар.

— Оце так розщедрився! — вибухнув Доброчин, лютуючи на самого себе, що при складанні договору не звернув уваги на такі підступні слова.

Він послав десятку гінців услід за Звениславом Претичем-молодшим: увійти до Переяславля й стояти там. А Муромцеві звелів підняти сотню молодшої дружини.

ЦВІТНЯ Ж

У П'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Почалась велика післяпасхальна п'ятниця, базилік архімандрит сидів як на голкак, а полковий воєвода Звенко Претич і не думав залишати Переяславль. Минали дні. Вії; щось там торочив про перековування коней, але Грек Мудролюб відчував, що причина зовсім не в конях, хоч і небачив тієї десятки київських гінців, яка наздогнала полк майже під Переяславлем.

У городі чувся безнастанний клекіт ковальських молотків, але це не могло завести грецького сла в оману: не вирядив же Доброчин воїв на некованих конях у таку далину!

Й коли в п'ятницю прибув до Переяславля світлий князь із сотнею дружини, а з ним ще кілька значних бояр, Грек Мудролюб уже не мав жодних сумнівів. Причиною міг бути тільки уклад.

Царський базилік архімандрит вельми багато надій покладав на це останнє сольство, сподівавсь отримати за нього в патріарха Николая Хрисоверга архієпископський сан. Але якщо скіфські князі раптом почнуть заперечувати проти укладу, його сольство повернеться до Константинополя ні з чим: Василій суворо попереджав не поступатися скіфам.

До світлиці неквапом увійшов світлий князь, але ця розважлива неквапливість могла підманити кого завгодно, тільки не його: очі скіфського архонта лагідно посміхались, а Грек Мудролюб уже досконало вивчив кожну зморщечку біля цих лукавих очей. Найпідступнішим був саме той лагідний посміх.

Разом з Доброчином увійшло кілька бояр: Ждан Будимирович і Звенислав Претич, Ілля Муромець і Любомир Вовк.

Грек Мудролюб низько вклонився перший, хоча за статусом Костянтина Багрянородного базилік імператорський мав тільки кивнути на поклон варварських вождів. Доброчин стримано кивнув у відповідь. Усе вийшло навпаки, й це не провіщало нічого втішного. Доброчин сів до столу й витяг із-за череса хартійний сувій, тоді запросив грека сідати, й коли той теж обережно сів, князь двома пальцями підсунув сувій з печаттю ближче до нього. Тим часом з'явився викликаний кимось протоієрей Настас. Доброчин поманив його й мовив базилікові:

— Так вийшло, що не можемо дати цареві обіцяний полк: заратився з нами норманський король Ерік. Свої рани дужче болять. Ну, а цар хай пожде до того літа. Базилік архімандрит, не знаходячи слів на відповідь, лише мовчав, але не квапився повертати грецької хартії укладу. Він ані слову не вірив про того Еріка Норманського: то був лише пристойний привід скасувати уклад. Грек Мудролюб ще сподівався якось уладнати справу. Тим часом Доброчин, мовби між іншим, запитав у базилікового тлумача, що роблять у царевому хоромі стольники. Настас довго плутався в грецьких назвах і врешті безпорадно замовк, але в базиліка архімандрита розвіялись останні сумніви. Доброчин сказав:

— Це щось ніби чашник великого князя? Я був чашником княгині Ольги ще в свої холопські літа... Ти відаєш, пане архімандрите, — теж мовби між іншим звернувся він до грецького сла, — що я десять років був обільним холопом?

Базилік чудово знав про життя цього скіфського архонта й ствердно кивнув. Ці натяки теж не обіцяли нічого втішного, і все-таки