Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Пан Лісков любив розповідати Йоганнесові про його батька, який був найближчим приятелем його юності, не на користь дядькові-вихователеві, що ніби відступав у затінок, тим часом як його брат поставав у сонячному сяйві. Так одного дня органний майстер почав вихваляти незвичайне музичне чуття Йоганнесового батька і висміював хибний метод дядька, з допомогою якого той намагався втовкмачити небожеві перші засади музики. Йоганнес, чия душа була переповнена думками про того, хто був йому найближчою людиною і кого він ніколи не знав, ладен був слухати без кінця. Та зненацька Лісков замовк і, ніби йому сяйнула якась глибока думка, втупився в підлогу.

– Що з вами, майстре? – спитав хлопець. – Що вас так схвилювало?

Лісков здригнувся, наче прокинувся зі сну, і, усміхаючись, сказав:

– Ти ще пам'ятаєш, Йоганнесе, як я вибив у тебе з-під ніг ослінчика і ти полетів під фортепіано, коли дядько звелів тобі грати огидні муркі та менуети?

– Ох, – зітхнув Йоганнес, – про те, як я вас побачив уперше, мені не хочеться й згадувати. Скривдили дитину, та й раді.

– А дитина, – підхопив Лісков, – у відповідь також повелася не вельми чемно. І все ж таки я тоді нізащо б не повірив, що в тобі таїться такий музичний хист. Тому, синку, зроби мені приємність і заграй порядний хорал на паперовому органі. А я тобі надиматиму міхи.

Ми забули сказати, що Лісков дуже любив робити всілякі дивовижні іграшки й неабияк тішив ними Йоганнеса. Ще як той був зовсім малий, Лісков щоразу, коли приходив, дарував йому щось незвичайне.

То хлопець, бувало, отримає від майстра яблуко, що відразу розсипається на шматки, тільки-но з нього знімеш шкірку, то пиріжок якоїсь химерної форми; коли він підріс, Лісков почав розважати його різними приголомшливими штуками з природної магії, а юнаком Йоганнес уже допомагав йому будувати оптичні машини, варити симпатичне чорнило тощо. Але найдовершенішим з усіх тих механічних витворів, що їх майстер зладив для Йоганнеса, був маленький орган з вісьмома закритими вгорі трубами, виготовленими з картону на взірець того славетного старовинного органа, який зробив майстер сімнадцятого сторіччя Євгеніус Каспаріні і який стоїть тепер в імператорській кунсткамері у Відні. Дивовижний орган Ліскова мав звук незрівнянної сили й краси, і Йоганнес ще й тепер каже, що, граючи на ньому, він кожного разу відчував глибоке хвилювання й що під час гри його завжди осявали світлі, щиро побожні церковні мелодії.

Ось на цьому інструменті мав тепер Йоганнес заграти для органного майстра. Виконавши на вимогу Ліскова кілька хоралів, він перейшов до гімну «Misericordias domini cantabo»,[158] який скомпонував кілька днів тому. Коли Йоганнес закінчив, Лісков схопився з місця, бурхливо пригорнув його до своїх грудей і вигукнув, голосно сміючись:

– Навіщо ти, шибенику, дратуєш мене своєю плаксивою кантиленою? Якби я не надимав тобі вічно міхи, ти б ніколи не створив нічого путнього. Але тепер я їду і кидаю тебе напризволяще, шукай собі когось іншого, хто б надимав тобі міхи і панькався з тобою так, як я!

І в очах у нього заблищали сльози. Він кинувся до дверей і захряснув їх за собою. Але потім знов тихо просунув голову в двері й озвався лагідним голосом:

– Що вдієш, інакше не можна! Прощавай, Йоганнесе! Коли твій дядько не знайде свого гродетурового жилета в червоні квітки, то скажи йому, що я його поцупив і замовлю собі з нього тюрбан, щоб відрекомендуватися в ньому великому султанові! Прощавай, Йоганнесе!

Ніхто не міг зрозуміти, чому пан Лісков так раптово залишив симпатичне містечко Генієнесмюль і чому він нікому не признався, куди вирішив податися.

Дядько сказав:

– Я вже давно відчував, що цей непосида накиває п'ятами, бо хоч він робить гарні органи, але не дотримується прислів'я: «Не в дорогу вдавайся, а в хазяйстві кохайся». Добре, що наше фортепіано полагоджене, а за самим тим навіженим я не вельми тужитиму.

Проте Йоганнес думав інакше, йому скрізь бракувало Ліскова, і невдовзі Генієнесмюль почав здаватися юнакові похмурою, мертвою в'язницею.

Отак і вийшло, що Йоганнес послухався поради органного майстра й вирушив у світ шукати собі когось, хто б надимав йому міхи. Дядько вважав, що після закінчення науки небожеві треба їхати до столиці під опіку таємного радника посольства, щоб набути там остаточного лоску. Так воно й сталося!

Цієї миті твоєму покірному слузі і Йоганнесовому біографові страшенно прикро на душі, бо, торкнувшись другого цікавого моменту в житті Крейслера, про який тобі обіцяно розповісти, любий читачу, – а саме, про те, як Йоганнес Крейслер втратив чесним шляхом набуту посаду радника посольства і, можна сказати, був висланий зі столиці, – він виявив, що всі його відомості з цього питання убогі, мізерні, поверхові і не пов'язані між собою.

Отже, залишається тільки сказати, що невдовзі після того, як Крейслер обійняв посаду свого померлого дядька і став радником посольства, в столиці з'явився один могутній коронований велетень,[159] і не встиг ніхто й озирнутися, як він навідав князя, свого найкращого приятеля, в його резиденції