Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
Одного разу раптовий поштовх, а далі скрипіння, брязкіт, шум і невиразний гомін збудили мене саме тоді, коли я бачив уві сні чудові видива – печеню із зайця та інші ласощі. Хто годен змалювати мій жах, коли я збагнув, що машина, страхітливо гуркочучи, кудись котиться, підкидаючи мене на подушках! Мій страх, наростаючи, обернувся в розпач, я зважився на відчайдушний стрибок і метнувся з машини, супроводжуваний глузливим реготом пекельних демонів і їхнім моторошним криком: «Кіт, кіт! Лови його, лови!» Вслід мені летіло каміння, а я, не тямлячи себе з ляку, мчав, мов навіжений, аж поки нарешті вскочив у якесь темне склепіння і безсило принишк там.
За якийсь час мені здалося, ніби наді мною хтось ходить, і з того, як відлунювала та хода, я збагнув, бо вже мав у цьому певний досвід, що, мабуть, опинився під сходами. Так воно й було.
Коли я виліз надвір – о небо! – переді мною на всі боки, скільки око сягало, розбігалися вулиці, а ними сунули люди, з яких я нікогісінько не знав. До того ж навколо торохтіли карети, голосно гавкали собаки, а потім сталося ще гірше: цілу вулицю заповнив, поблискуючи на сонці зброєю, великий гурт людей і поряд зі мною зненацька хтось страхітливо загупав у величезний барабан. Я мимоволі підстрибнув на три лікті вгору і, звичайно ж, весь похолов з ляку. Бо тепер я побачив, що опинився в тому світі, який досі тільки спостерігав здалеку, зі свого даху, часом з тугою і з цікавістю. Так, тепер я, недосвідчений новачок, стояв у самому осередді того світу. Я чемно й несміливо пішов вулицею, тримаючись біля самих мурів, і нарешті зустрів кількох юнаків свого роду. Я зупинився і спробував завести з ними розмову, та вони обмежились тільки тим, що глипнули на мене своїми палючими очима й побігли далі. «Легкодуха молодь, – подумав я, – ти не знаєш, хто трапився тобі на шляху! Так великі душі ходять по світі невпізнані й непомічені. Така доля кожного мудреця на нашій грішній землі!» Розраховуючи на більшу увагу з боку людей, я стрибнув на примурок льоху і кілька разів весело, як мені здавалось, звабливо нявкнув, але всі йшли повз мене холодно, незворушно, навіть не глянувши в мій бік. Нарешті я помітив гарненького хлопчика з білявими кучерями, що ласкаво дивився на мене. Він ляснув пальцями й гукнув: «Киць, киць!»
«Прекрасна душе, ти мене розумієш», – подумав я, зіскочив додолу і, привітно замуркотівши, наблизився до хлопчика. Він почав мене гладити, та коли мені вже здалося, що можна цілком віддатися тій приязній істоті, хлопчик так ущипнув мене за хвоста, що я заверещав з нестерпного болю. Саме це, мабуть, найдужче сподобалось підступному бузувірові, бо він зареготав, притримав мене і спробував ще раз утнути свій пекельний жарт. Тоді мене охопила шалена лють, у голові майнула думка про помсту, і я вп'явся пазурами йому в руки та в обличчя так глибоко, що вій зойкнув і випустив мене. Але тієї миті я почув вигуки: «Тирсе, Картуше, гуджі його, гуджі!» І за мною, голосно гавкаючи, помчали двоє собак. Я біг щодуху, а вони насідали мені на п'яти. Рятунку не було. Засліплений страхом, я скочив у найближче вікно на нижньому поверсі. Задзеленчали шибки, і два вазони з підвіконня з гуркотом попадали додолу в невеличку кімнату. Жінка, що працювала, сидячи за столом, перелякано схопилася з місця, крикнула: «Ох ти, мерзенний плюгавцю!» – схопила палицю й підступила до мене. Але мої очі, що палали гнівом, вистромлені пазурі й відчайдушний нявкіт зупинили її. І, як у відомій трагедії, піднята для удару палиця немов застигла в повітрі,[155] а зловмисниця, втілення люті, завмерла, збайдужівши до власних намірів! Тієї миті двері відчинилися, і я, блискавично зважившись, шаснув поміж чоловікових ніг і щасливо видобувся з хати на вулицю.
Цілком виснажений і знесилений, я нарешті добрався до відлюдної місцини, де можна було трохи відпочити. Але мене почав мучити голод, і я аж тепер з глибоким жалем згадав про доброго майстра Абрагама, з яким мене розлучила гірка доля. Як же його знов знайти? Я тужливо озирнувся навкруги і, не побачивши ніякої можливості відшукати дорогу додому, залився невтішними слізьми.
Та все ж таки мені знов сяйнув промінчик надії, коли я помітив на розі вулиці молоду, привітну дівчину, що сиділа біля невеличкого столика, закладеного апетитними ковбасками й хлібом. Я поволі рушив до неї. Вона всміхалася мені назустріч, і, щоб показати їй свою вихованість і галантність, я вигнув спину високою, вишуканою дугою. Тепер дівчина засміялася вголос. «Нарешті я знайшов шляхетну душу й співчутливе серце! О небо, які це ліки на мої зранені груди!» – так я собі думав, дістаючи зі столика одну ковбаску. Але враз дівчина зарепетувала, і якби те поліно, що вона шпурнула, було в мене влучило, то мені вже ніколи не довелося б ласувати ні тією ковбаскою, яку я взяв, вірячи в прихильність і людяність дівчини, ні жодною іншою. Я натужив останні, сили і дременув від лиходійки, що гналася за мною. Мені пощастило втекти, і врешті я знайшов місце, де спокійно з'їв ту ковбаску.
Після того скромного обіду мені стало веселіше на душі, а оскільки ще й сонце добре пригрівало на моє хутро, я відчув, що на цій землі все-таки непогано жити. Та коли потім настала холодна волога ніч, а я не знайшов собі такої м'якої постелі, як мав у свого доброго господаря, коли я другого ранку прокинувся закляклий з холоду й мені знов почав дошкуляти голод, мене опанував смуток, що межував з відчаєм.
– Оце й є той світ, – так я вголос виливав свій жаль, – оце й є той світ, до якого ти прагнув зі свого рідного даху? Світ, де ти сподівався знайти доброчесність,
