Війни художників - Станіслав Стеценко

— Мля, вона не сама! — тим часом здивовано вигукнув Саркісов. — Цікаво, що це за хрін моржовий? — розлючено пробурмотів він.

Будь-який «хрін моржовий», звісно, не міг стати на заваді виконанню наказу народного комісара товариша Берії.

— Здається, це відомий кінорежисер, товариш Довженко! Сам товариш Довженко! — нетямлячись від захоплення, вигукнув його водій, лейтенант Саєнко, який був кіноманом і дивився всі новинки, що виходили на екрани. — Нічого собі! Я бачив кіножурнал — його приймав сам товариш Сталін і вручив йому премію за фільм «Аероград»! Чудовий фільм, про те, як наші боролися зі шпигунами і контрреволюціонерами на Далекому Сході, — із захватом додав він.

Саркісов брудно вилаявся. Він не міг силою посадити в автівку жінку на очах у кінорежисера, якого знає особисто товариш Сталін. За таке Лаврентій Павлович, який завжди вимагав творчого виконання його вказівок, по голові не погладить! Саркісов відчував, що у цьому випадку не можна лізти на рожен. Не можна чіпати жінку, поки біля неї цей режисер. Почекати? Ні, треба доповісти наркому.

Пара тим часом пройшла повз них і звернула у підворіття.

Саркісов вискочив з автомобіля і, лаючись крізь зуби, побіг до телефону-автомата дзвонити Берії.

Берія взяв слухавку телефону на конспіративній квартирі, вислухавши Саркісова, хвилину мовчав. Потім роздратовано сказав:

— Добре, відставити! — він теж не наважився чіпати жінку на очах одного з улюблених кінорежисерів Сталіна. Подумки погортав досьє постійних коханок: — Привези мені зараз Людмилу Володіну.

Володіна була балериною трупи Большого театру.

Газета «Lokal Anzeiger», 15 травня 1940 року

«Мало вправно володіти гарматами і багнетами, важливіше володіти серцями нації».

Доктор Йозеф Пауль Геббельс

15 травня 1940 року, 18 год. 25 хв.

Берлін

Увечері до Гущенка прибіг Клейст, вимахуючи газетою. Його обличчя сяяло, капелюх скособочився на вухо, краватка лежала на плечі:

— Гер Гущенко, перемога! Нечуваний успіх! Голландська армія капітулювала усього після шести днів боїв! Це тріумф генія фюрера і німецької зброї! Тріумф усього німецького народу. Вермахт не зупинили їхні ніби неприступні канали і ледь не мільйонна армія.

— І що це означає? — запитав Гущенко, беручи простягнуту газету і пропонуючи Клейсту крісло.

— Ми перемогли! Укотре ми перемогли! Голландці просто злякалися! — захлинався від захвату Клейст. Дістав пляшку шампанського з паперового пакета.

— Ми — союзники, і добре розуміємо, що вклад Радянського Союзу в нашу перемогу — важко переоцінити, без вашої допомоги, без вашої нафти, металу і зерна Німеччини було б дуже непросто. Тож вип’ємо за дружбу між нашими народами і за успіх німецької зброї!

Пробка вискочила з гучним звуком, вдарила у стелю, залишивши там слід. Вони випили по келиху. Спочатку за дружбу і успіх німецької зброї, потім ще по келиху — за мудрість вождя радянського народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна і фюрера німецького народу Адольфа Гітлера.

Клейст не вгавав:

— Ось, читайте тут: «Роттердам, вжахнувшись від німецьких бомбардувальників, капітулював і врятував себе від руйнування».

— Виходить, що Роттердам бомбардували? — здивовано і навіть злякано запитав Гущенко, поставивши порожній бокал на стіл. — Хіба таке можливе?

— На війні, як на війні! — розвів руками Клейст, знову наповнюючи бокали.

— Але ж це прекрасне місто! У ньому кожен будинок — пам’ятка архітектури. Я багато разів бував у Роттердамі. Там живе брат моєї дружини. І там півмільйона мирних жителів. Там десятки музеїв і галерей!..

— Гер Гущенко, хіба не європейці п’ятнадцять років тому труїли німецьких юнаків газом? А тепер вас засмучують кілька бомб, що їх скинули на Роттердам? Як би там не було, а наші танки на підступах до Брюсселя. Решта мене не стосується. Ще по келиху?

Випили ще. За культурні зв’язки між двома дружніми країнами. Гущенко, правда, вже без особливого ентузіазму.

— Я впевнений у щасливому майбутньому Європи під керівництвом нашого фюрера! Думаю, що СРСР буде разом із нами. Фюрер вважає, що інтереси Росії мають простягатися на південь — аж до Індійського океану, їй мусять належати турецькі протоки.

Після того, як було випито шампанське, Клейст попрощався і побіг далі, розмахуючи газетою. Очевидно, продовжувати святкувати успіх німецької зброї.

«Жахливо! — подумав Гущенко. — Вони бомбардували Роттердам! Німецькі танки, можливо, зараз входять у Брюссель! А ще більш жахливо — що ми союзники!»

Пройшов з кутка в куток. Визирнув у вікно.

На тротуарі німецька дівчинка з мамою і хлібом, швидше за все отриманим за карткою, годували голуба. Це вже не вперше він бачив, як німці картковим хлібом годують лебедів на Шпреє, бродячих собак чи голубів на вулицях.

Він відкрив вікно. У кімнату увірвався шум весняного міста. Жодного натяку на війну! Хіба що он протилежним тротуаром вулиці йдуть двоє солдатів. Дивляться на дівчинку з жінкою і посміхаються. А танки з такими ж солдатами на броні — у передмістях Брюсселя. Чавлять гусеницями мирних жителів. Можливо, таких самих голландських мам і дівчаток… Дівчинка кричала: «Голубе, голубе, йди-йди сюди. Бери хлібчик ротиком!» Мама виправляла її: «Не ротиком, а дзьобиком!»

Гущенко підійшов до телефону, набрав номер Українського інституту. Відразу натиснув на важіль. Що він робить? Сьогодні день можливого зв’язку, але звідси не можна дзвонити! Не можна бути таким безпечним. Не можна втрачати голову. Він швидко згадав про той «хорх» із заштореними вікнами біля радянського павільйону. А якщо за ним стежать?

Він спустився