Війни художників - Станіслав Стеценко

люльку на стіл й опустився, майже впав, у крісло. Серце у нього шалено закалатало, стало важко дихати. Ось воно. Почалось! Розстебнув верхній ґудзик на френчі. Довго мовчав, приходячи до тями, мовчав і Берія, відсапуючись і переминаючись з ноги на ногу. Нарешті Сталін тихо промовив:

— Думаєш, Франція не вистоїть?

— Німці стрімко просуваються вперед. Якщо так піде й далі — за кілька днів вони скинуть французів у море.

— І що потім? — Сталін потер долонею спітнілого лоба, запустив пальці у волосся. На секунду завмер. Нарешті поклав руку на стіл, підвів очі.

— Далі — Англія. Гітлер візьме за горло Черчилля.

— Лаврентію, Англія за Ла-Машем, і у неї найпотужніший у світі флот. Куди Гітлер посуне свої 120 дивізій, якщо не зможе форсувати Ла-Манш?

— Кобо, ти знову за своє, у нас же пакт!

— Я дуже на нього сподіваюся, але з поляками у нього теж був пакт.

— То ж поляки, а то ми…

Сталіну згадався лист хана, копія якого зараз лежала у нього на самому дні шухляди:

«Жгу и пустошу все… Я пришел на тебя, город твой сжег, хотел венца твоего и головы; но ты не пришел и опротив нас не стал, а теще хвалишься, что-де я московский государь! Были бы в тебе стыд и дородство, так ты б пришел против нас и стоял».

Сталін устав, підійшов до вікна і довго дивився на храм, на те його крило, де зараз лежало тіло Івана Грозного. Заплющив очі: ось вони, татари, тягнуть на плаху юродивих, рубають ченців, тягнуть жінок за волосся — і ґвалтують прямо на вулиці. Йде татарський обоз — обложні башти, вози, коні іржуть і тягнуть гармати.

Якби встав зараз Іван й озирнувся навколо, то сказав би: «Сволота! Черви! Пси! У тяжку годину кордони царства нашого великого так погано охороняються!»

— Черви! Пси! — пробурмотів Сталін.

— Що? — не зрозумів Берія.

— Треба починати реформу армії! Якщо в нас є ще хоча б два роки. Можна встигнути. Як ти думаєш, є у нас два роки? — він повернув голову до Берії.

— Думаю є, Кобо.

— Він думає. Треба не думати, а діяти. Якщо Франція капітулює, знищиш ту делегацію художників у Берліні. Ніби напали штурмовики. Щоб Гітлер вибачався, — Сталін потягнувся за люлькою, яка відлетіла аж на середину стола.

— Так. Їх усіх буде знищено, товаришу Сталін!

У приймальні Берія зіштовхнувся з Молотовим. Той явно хотів доповісти про капітуляцію Голландії. Подумав:

«Пізно, Скрябін! Пізно, нікчемний сину прикажчика! Пізно, Кам’яна заднице! Даремно протирають штани і їдять народний хліб твої дипломати! Пріоритет у добуванні інформації цього разу записано в актив Контори».

15 травня 1940 року, 15 год. 48 хв.

Москва

Цього дня Сталін не приїхав у Кремль. Поскрьобишев повідомив усім, що вождь застудився і з’явиться на роботі лише завтра. Кабінети більшості керівників уряду миттю спорожніли. Адже всі, як і Сталін, працювали практично без вихідних. Берія поїхав на розкішну конспіративну квартиру на Кутузовському проспекті й наказав Саркісову знайти і привезти туди Марію — дружину художника Миколи Гущенка.

Коли «пакард» із Саркісовим і водієм зупинився біля ЗІСа з НКВСниками, що наглядали за квартирою Гущенка, Марія якраз вийшла з крамниці на розі. Саркісов радісно потер руки: ситуація сприятлива, кращої й не буває! Сказав водієві:

— Зараз заберемо її. Єдине — не будемо робити це на очах у наших людей.

Він підійшов до машини з НКВСниками й іменем Берії наказав зняти з будинку нагляд. Чорний ЗІС загурчав, і в хмарах диму зник за рогом.

Саркісов чекав на жінку. Коли вона порівняється з автомобілем, Саркісов вийде і запропонує проїхати з ними…

* * *

Марія краєм ока відзначила автомобіль, який стояв біля їхнього будинку. Але чи їх мало тут стоїть, цих автомобілів? Коли до її будинку залишалося не більше півсотні метрів, її раптом наздогнав Олександр Довженко:

— Привіт, Маріє! — погукав він її.

— Привіт, Олександре! — зраділа Марія. Зупинилася, посміхаючись йому. — Яким вітром тебе до нас занесло?

— Весняним! — весело відповів той, ідучи поряд. Він поклав їй руку на плече й притиснув до себе. — Микола просив наглянути за тобою й Шуриком. Вважай, що виконую доручення твого чоловіка! Їздив по Західній Україні, збирав матеріали для нового фільму. «Визволення» називається. Розповідай, як ви тут?

Довженко відзначив, що Марія за час, поки вони не бачилися, змінилася. Схудла, риси обличчя загострилися. «Мабуть, сумує за Миколою», — вирішив він.

Марія вагалася: говорити чи ні про дивного чоловіка, що розпитував про неї, про те, що вона майже впевнена, ніби хтось побував у їхній кімнаті? Але ж усе то було на рівні «здалося» і «начебто». Можливо, з кімнатою вона таки помилилася. Хіба ні? А той відвідувач… То міг бути Миколин знайомий.

Довженко може просто посміятися з її вигаданих страхів. Посміятися із того, що вона не може спокійно спати вночі. Їй увесь час здається, що хтось стоїть за шторою, чиїсь кроки чуються за вікном. Що в темряві її ось-ось візьме за руку та людина в пенсне. Людина-жаба. Зараз, удень, ті нічні жахи їй самій видаються смішними і нереальними! І Марія вирішила поки що нічого не говорити Довженкові.

Вони дійшли до підворіття, яке вело у двір. Зупинилися.

— Зайдеш на чашку чаю? — посміхаючись, запитала Марія. Вона була справді дуже рада зустрічі з Довженком. Певно, єдиною людиною, крім Ніколя, якій вона була рада у цьому місті.

— Із задоволенням! — відповів він. — Інакше Миколине доручення буде виконане не на всі сто.