Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон
Однак про минуле цього чоловіка ми не знали нічогісінько, крім того, що народився він у Кентуккі. Сам Літ ніколи не розповідав про своє минуле.
А ще він пишався незалежністю свого розуму від емоцій. Дійсність ввижалася йому просто низкою абстрактних проблем. Якось я закинув Літові, що, буйно гацаючи навколо дому з Сином Анака на плечах, він грішить проти своїх принципів. Далебі, ні, почув я у відповідь. Хіба ж він не має права приголубити емоцію заради глибшого пізнання суті життя?
Справжнє Літове обличчя лишалося скритим від нас. Цей чоловік, що однаково вільно сипав і якимсь нечуваним жаргоном, і науковими та технічними термінами, іноді мовою, лицем, виразом, ну геть усім скидався на справжнісінького злочинця; а іншим разом — то був культурний елегантний джентльмен, та ще й філософ і вчений. Але крізь усе прозирало щось невловиме — проблиски щирості, справжнього почуття, як мені здавалось, — і хутко зникало перше, ніж я встигав роздивитись; можливо, то був відгомін його минулого або натяк на те, що ховалося за личиною. Та личини тої Літ ніколи не скидав, і справяшього обличчя його ми ніколи не бачили.
— Так ті шістдесят діб, що ви заробили за свою журналістську діяльність… — нагадав я. — Облиште Лоріа. Краще розкажіть.
— Ну, якщо ви наполягаєте. — Він засміявся, закинув ногу на ногу й почав:
— В одному містечку, назва якого нас не обходить, а точніше кажучи, в місті на п'ятдесят тисяч мешканців, прекрасному, благословенному місті, де чоловіки надриваються за долари, а жінки за одяг, раптом стрілила мені в голову одна ідея. Виглядів я тоді досить пристойно, але в кишенях гуляв вітер. В пам'яті у мене зринув давній намір написати розвідку про паралелізм між Кантом і Спенсером. Не те, звісно, щоб позиції обох авторів були примиренні, але тут відкривався широкий простір для наукової сатири…
Я нетерпляче махнув рукою, і він урвав на півслові.
— Я просто аналізував для вас, як перебігали мої думки, щоб показати генезу своїх дальших дій, — пояснив він. — Та хоч би там як, а ідея з'явилась. Чим не ідея: нарис про волоцюг для щоденної преси? Наприклад, «Непримиренність Полісмена і Волоцюги». Отож я подався на «волочак» («волочак» — це, чоловіче добрий, всього лишень вулиця), чи, якщо вам завгодно, до центру міста, на розшуки газетної редакції.
Ліфт помчав мене просто в небо, а там Цербер у вигляді анемічного хлопця-кур'єра заступив мені дорогу. Сухоти, видно з першого погляду, сила духу, ірландець, чудесний тип; упертий, рішучий; жити лишилося не більше року.
— О блідолиций юначе, — прорік я, — благаю тебе вказати шлях до святая святих, до Найголовнішого з Товстих.
Хлопець сподобив мене зневажливим поглядом, а в очах — безмежна втома.
— З цим ідіть до швейцара. Не знаю, про що ви торочите.
— Та ні, мій сніжно-білий, мені редактора.
— Якого редактора? — накинувся він, як молодий бульдог. — Театрального? Спортивного? Світської хроніки? Недільного? Тижневого? Щоденного? Телеграфного? Місцевих новин? Передових? Якого?
Якого саме, я не знав.
— Самого, — рішуче заявив я. — Головного.
— А, Спарго! — чмихнув він.
— Авжеж, Спарго, — підтвердив я. — Кого ж бо ще?
— То давайте свою картку, — каже він.
— Дати що?
— Картку… НуІ Та чого вам, зрештою, треба?
І тут анемічний Цербер так нахабно зміряв мене очима, що я взяв його за барки, підвів із стільця, постукав по запалих грудях зігнутим вказівним пальцем і тим викликав слабий задушливий кашель. Але хлопчисько дивився на мене без остраху, наче хоробрий горобчик, затиснутий в кулаці.
— Я невблаганний Час, — прогув я замогильним голосом. — Стережися, щоб я не стукнув занадто сильно.
— Ну, це ще побачимо, — глузливо обізвався Цербер. Тоді я стукнув добряче, так, що він подавився кашлем і аж посинів.
— Та якого вам чорта? — прохрипів він, віддихавшись.
— Мені потрібен Спарго, сам Спарго.
— Так пустіть мене, я загляну і дізнаюсь, як там.
— Ні, не заглянеш, мій сніжно-білий. — Я ще міцніше стиснув його комір. — У мене ці штучки не пройдуть, ясно? Підемо разом.
Літ мрійливо оглянув довгий стовпчик попелу на своїй сигарі і повернувся до мене:
— Знаєте, Анаку, ви навіть не можете зрозуміти, яка насолода криється в блазенстві, в нестримному штукарстві. Ви на таке не здатні, хоч би й схотіли. Ваші нікчемні дрібні умовності та зарозуміла доброчесність стали б на перешкоді. Бо щоб просто так безоглядно пуститись берега і дуріти, як тільки заманеться, треба бути чимсь більшим, ніж статечним господарем та лояльним громадянином.
Одначе, як я казав, я добився до Головного Спарго. Ця огрядна, м'ясиста, червонолиця персона з масивною щелепою і подвійним підборіддям упрівала без піджака за письмовим столом. А було то, знаєте, в серпні. Коли я увійшов, він саме розмовляв по телефону, — чи, краще сказати, лаявся, — і водночас став вивчати мене поглядом. Нарешті повісив трубку і очікувально повернувся до мене.
Ви дуже зайнята людина, — сказав я.
Він нетерпляче кивнув і мовчки чекав.
— А чи ж варто, зрештою, так із шкури пнутися? — вів я далі. — Що таке життя, щоб так упрівати заради нього? Чим ви можете виправдати такі муки? Ось погляньте на мене. Я ж бо не сію і не жну…
— Хто ви такий? Що ви за один? — люто ревнув Спарго, шматуючи слова, мов собака кістку.
— Цілком слушне запитання, сер, — визнав я, — По-перше, я людина, далі, я пригноблений американський громадянин. Наді мною не тяжить прокляття ні фаху, ні ремесла, нема в мене і перспектив на майбутнє. Мов той Ісав[71] я не маю власної юшки. Моя резиденція — весь білий світ; небо мені покривалом. Я один з безправних злидарів, санкюлот, пролетар чи, вживаючи зрозумілішої для вас термінології, волоцюга.
— Так якого дідька?..
— А так, мій добрий пане, волоцюга, нероба і людина непутяща, мешканець бозна-яких закамарків, схильний до найрізноманітніших…
— Годі! — гримнув він. — Чого вам треба?
— Мені треба грошей.
Він стрепенувся і простяг руку до відкритої шухляди стола, де, певно, лежав револьвер, але передумав і тільки гарикнув:
— Тут вам не банк!
— Та й мені бракує чеків до оплати. Але е в мене, сер, ідея, котру з вашої ласки і з
