Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон

Та хоч би там як, а я зненавидів Джона Клевергауса. І зовсім не через те, що він зробив мені щось погане, таке, що видалося б людям за яку шкоду. Зовсім ні. Зло було глибше і тоншого характеру, занадто невловним, щоб ясно й точно викласти його в словах — кожному з нас доводиться деколи відчувати щось подібне. Ви тільки-но бачите якусь людину, що про існування її досі навіть не підозрювали, однак у першу ж мить заявляєте: «Він мені не подобається». Чому не подобається? Гм, ви не знаєте чому. Не подобається, от і все. Ви просто його не злюбили. Отак і в мене з Джоном Клевергаусом.

Яке право на щастя мав такий чоловік?! І все ж він був оптиміст. Він завжди радів і сміявся. Все на світі йому здавалося прекрасним, грець би його побив! А як він діяв на мене своїм щасливим поглядом! Інші могли сміятися, і це мене ані крихітки не обходило. Бувало, я й сам сміявся… до зустрічі з Джоном Клевергаусом.

Та його сміх! Ніщо в світі так не дратувало мене й не викликало такої люті, як цей сміх. Він переслідував мене, чіплявся до мене й не відпускав. Це був громовий сміх, сміх Гаргантюа. Чи прокидався я, чи вкладався спати, він був завжди зі мною, і гострим ножем краяв мені серце.

Вже на світанку цей сміх лунав над полями, обриваючи солодкі вранішні мрії. В нестерпну полуденну спеку, коли никла зелень, птахи ховалися в гущавині лісу, а вся природа завмирала у дрімливій притомі, його гучне «Ха-ха-ха!» і «Хо-хо-хо!» зносилося до неба, викликаючи на герць сонце. І темної ночі, коли він повертався з міста до своєї оселі, з безлюдного перехрестя долинав його нестерпний регіт: він будив мене, змушував корчитися від злості й стискати кулаки так, аж нігті впиналися в долоні.

Якось уночі я тайкома загнав його худобу на його ж таки поле, а вранці почув гикливий його сміх, коли він виганяв ту худобу з поля.

— Нічого, — промовляв Клевергаус, — бідних безсловесних тварин не можна винуватити, що вони забрели на краще пасовисько.

Джон Клевергаус мав собаку, якого називав Марсом, — пречудового здорованя, покруч хорта з шукачем, що зберіг ознаки обох порід. Цей Марс був його втіхою, і вони ніколи не розлучалися. Та я виждав свою годину й одного разу, коли випала нагода, заманив собаку й нагодував шматком яловичини із стрихніном. Однак це аніяк не вплинуло на Джона Клевергауса. Його сміх лунав так само радісно й часто, як і перше, а обличчя, як і раніш, скидалося на повний місяць.

Тоді я підпалив його стоги сіна й стодолу. Але наступного ранку — була саме неділя — він з'явився знову веселий і життєрадісний.

— Куди це ви? — поцікавився я, коли він вийшов на перехрестя.

— По форель, — відповів він, і обличчя його сяяло, як місяць уповні. — Обожнюю форель.

Де ще б можна знайти такого чоловіка?! Адже загинув весь урожай, що зберігався в стогах і стодолі. Я знав, що врожай був не застрахований. І все ж, дарма що йому загрожував голод, сувора зима, він весело собі йшов ловити форель, і лише тому, що «обожнював» її! Аби хоч трохи, бодай крихітку нахмурились йому брови, або його вайлувате обличчя засмутилося, стало серйозним і менш схожим на місяць, або коли б він хоч мить перестав усміхатися, я певен, що пробачив би йому його існування. Та ні, в біді він сяяв, як ніколи.

Я образив його. Він здивовано глянув на мене, всміхаючись.

— Битися з вами? Чому? — повільно мовив він. А потім зареготав: — Ви такий смішний! Хо-хо-хо! Вмерти можна! Хи-хи-хи! Ох-хо-хо-хо!

Ну що б ви тут зробили? Я вже це ледве терпів. Хай йому лиха година, і як же я його ненавидів! Та ще це прізвище — Клевергаус! Хіба це прізвище! Чи не безглуздя? Клевергаус! Боже милосердний, тому саме Клевергаус? Знову й знову запитував я себе. Ну хай би Сміт, чи Браун, чи Джоне… але — Клевергаус! Полишаю це на ваш розсуд. Повторіть-но про себе — Клевергаус. Тільки прислухайтесь, як воно смішно звучить — Клевергаус! Чи має право ясити людина з таким ім'ям, запитую я вас? «Ні», — скажете ви. «Ні», — сказав і я.

Тут я згадав про його заставну. Згоріло все його збіжжя, і я знав, що він не зможе розквитатися з боргами. Тоді я знайшов хитрого, неязикатого і скупого лихваря, щоб оформити передачу йому заставної. Все робилося без мене, але через цього агента я домігся, що Клевергаусові відмовили у викупі заставної, оскільки було прострочено термін платежів, — лише кілька днів йому дали (не більше, повірте, ніж законом дозволено), щоб вивезти з оселі все своє майно. Тепер я вийшов прогулятися й поглянути, як мій сусід сприйняв новину — адже він прожив тут понад двадцять років. Та коли ми зустрілися, його великі круглі очі заблищали, а обличчя засяяло й розпливлося, як повний місяць на ясному небі.

— Ха-ха-ха! — зареготав він. — Ну й кумедний лобуряка отой мій молодший! Чи ви коли чули таке? Ось лишень послухайте. Він грався отам унизу, на крутому березі річки, як раптом брила землі шубовсть у воду і обхлюпала його бризками. А він кричить: «Ой тату! Велика-превелика калюжа вискочила з води й ударила мене!»

Клевергаус замовк, чекаючи, що я приєднаюсь до його блюзнірських веселощів.

— Не бачу тут нічого смішного, — кисло відрубав я. Він у подиві глянув на мене, а потім знову з'явилось оте кляте сяйво, розпливаючись навколо, аж поки, як то я казав, усе його обличчя засвітилося м'яким і теплим світлом, наче місяць літньої ночі, і знову пролунав регіт: «Ха-ха-ха! Ото сміхи! Хіба ж ні? Хе-хе-хе! Хо-хо-хо! До нього не дійшло! Та ви тільки послухайте! Розумієте, калюжа…»

Та я круто повернувся й пішов геть. Це вже було понад мої сили, більше я вже не міг терпіти. Грець його бери, але пора кінчати, — подумав я. — Йому не місце на землі! Сходячи на пагорб, я чув його жахливий сміх, що відлунював від неба.

Я, щоб ви знали, мастак на всякі такі оборудки, можу цим похвалитися. Отож поклавши вбити Джона Клевергауса, я мав улаштувати це так, аби потім могти з чистим сумлінням оглянутися назад. Ненавиджу грубу роботу, ненавиджу брутальність! Мені гидко тільки так собі вдарити чоловіка голим кулаком. Фе! Гидко й противно! Отже застрелити,