Українська література » Сучасна проза » Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Читаємо онлайн Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
впали на камінь, пропекли його байдуже непорушне тіло, і навіть камінь не стерпів — тріснув, розколовся і впустив до свого мертвого існування частку живого життя: делікатність мохів і лишайників, витку зеленість „берізок“, дику безжальність половецьких бур’янів, які навіть пізньої осені, коли вже все завмерло, залягло, затаїлося до наступної весни, вибринькують своїм сухим бадиллям, торжествують свою перемогу над тими, кого вони ніколи не зможуть перемогти, утверджуються в своєму безплідному триванні навіть там, де всетерпелива природа визнала його цілком безглуздим.

Як же я міг забути про цю скелю, про її загадковий верх з фантастичною „башнею“ мого дитинства? Чому жодного разу не спробував піднятися на її вершину, хоч всі ці роки, окроплюючи власною кров’ю кожен скіпець, дерся на інші вершини, здобував їх і не здобував, відступав і знов кидався на приступ, бо йшлося не про мою честь, а про честь моєї землі, моєї Вітчизни.

Може, ми завжди піднімаємося не на ті вершини?

Олька вела мене вузькою стежкою, протоптаною в камені (хіба можна протоптати стежку в камені), мов докір моїй нерішучості, тягнула переді мною тяжкий чорний чемоданяру, я плентався за нею і щокроку повторював:

— Олько, кинь к чорту отой чемодан!

— І не подумаю! — сміялася вона з темряви. — Бо мені й не чемодана треба, а тебе, Миколо! А чемодан що? Тяжкий, як камінь? Так я щодня тут вергаю камінь на гончаки! Камінь мертвий, а оце в мене в руках ніби живе. Що тут у тебе?

— Книжки.

— Вони, мабуть, тяжчі за камінь, а мені легкі, як пір’я. Бо це ж твої, для тебе…

— Олько, не вигадуй!

— А я нічого й не вигадую. Знав би ти, як горіла в мене усі ці дні душа, як горіло тіло. Вже я і вранці і ввечері кидалася в Дніпро— не помагає!

— Ти що — ошаліла? Купатися в Дніпрі в листопаді?

— Коли ж горить і душа і тіло? Ти цього не знаєш, а я тільки й живу серед такого полум’я…

Я не знав, що їй відповісти, мовчки хекав слідом за Олькою, відгортав цупкі бур’яни, коли вони вже надто настирливо пхалися межиочі, а на самім верху, де вже не чутно стало нічного клекоту пристані, де відступили мертві бур’яни і лишився тільки черствий камінь під ногами я несподівано й безпомічно роз’їхався ногами, мов на ковзанці, і мав би впасти болісно, ганебно, катастрофічно але якась добра і тепла сила втримала мене, врятувала зласкавила м’яким шепотом: „Сюди! Ось сюди! Та не туди ж, бо там Мохи й лишайники, йди за мною і не будь таким незграбним…“

І серед цього кострубатого мертвого каміння непередавана округлість молодого жіночого тіла в мовчазній готовності порятувати тебе не тільки від цього випадкового падіння на слизькому мосі, а й від найжорстокіших падінь життя, і це було те саме відчуття, якого я зазнав кілька років тому в залізних нутрощах дніпровського буксира „Матіас Ракоші“, але тоді біля мене була Оксана і відчуття було радісне і неприродно-безмежне в своєму триванні, а тепер віддавало присмаком гіркоти, смутку і краденого овочу.

Я втримався на ногах завдяки Ольці, але не хотів цього визнавати, мерщій відсахнувся від неї, мовчки відсунувся назад. Вона засміялася тихо і мудро, не стала дорікати за невдячність, змахнула вільною рукою:

— Ось уже й прийшли.

На самому вершку кам’яної скелі хтось зліпив з глини довгу незграбну споруду — барак для робітників. Чому з глини, а не з каменю, і чому саме на цьому белебні, а не внизу, в затишку і теплі — хто ж то знав? І що тут важило — традиція, байдужість до всього на світі, нехтування людськими потребами? Скільки таких безглуздих бараків порозставлювано на просторах моєї землі, і ніхто ніколи не задумувався над їхньою доцільністю, а ще точніше — нелюдськістю. Та чому ж мав задумуватися я тої трагічної для мене осені? Глиняний барак на камені — то й гаразд. Привели тебе туди, мов бика на заріз? Згода.

Олька навіть не цікавилася, йду я за нею чи ні. Тут уже нікуди було подітися — тільки вперед наосліп, головою в ополонку, без відступу, без вороття. Кімната, приміщення, простір, куди мене привела Олька, вражала своєю неймовірною убогістю. Темні стіни, низька темна стеля; широкий дерев’яний піл, застелений товстою домотканою ковдрою і закиданий пістрявими подушками, вузенький столик, дві саморобні табуретки, нужденний каганчик— ось і вся обстава. Та звідкись з’явилися полив’яні мисочки, а на них рожеві пластівці сала, обнизані сизими сережками цибулі, пухнасті скибки паляниці, а поряд пузатенькі, з більмастого скла чарочки і біля них висока пляшка з отруйно-сивушною рідиною — цим безнадійним символом всіх наших минулих епох убогості, принижень і безвиході.

— Олько, я не питиму, хоч ти що хоч!

— Ой, злякав! Не питимеш, то я вип’ю за тебе! Не заборониш?

— Це вже не в моїй волі.

— А що тепер у твоїй волі? Раз ти тут, то вже мій, хоч скач, хоч плачі І вже ти вип’єш зі мною, хоч би всі чорти тут гопки били!

— Чого тобі треба, Олько?

— Того, що й тобі.

— Мені вже не треба нічого.

— Мені теж.

— Ой, Олько! Вона підливала й підливала в ті більмасті відьомські чарочки, я непомітно випивав їх одна за одною і ще непомітніше занурювався в склубочілу пітьму, безпорадно борсався в ній, безсило простягав руки, шукаючи опертя, порятунку, спасіння, але знайшов там зовсім не те: знов опинився в садку діда Филофія, під темними деревами, з яких низько звисали перестиглі золотисгі груші, знов, як і десять років тому, одурманений гріховним ароматом плодів утікав я звідти і теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх щік і моїх переляканих губ, гладили моє обличчя (пронизані медвяними соками груші чи безсоромно-ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на простір, на волю з чіпких обіймів зваби й гріха. З того першого саду я зміг вирватися, захищеним дитячою цнотливістю, але тепер затоптана брудом жорстокості й неправди, скалічена кривдою і злом душа моя не порятувала мене і в цьому, новому саду я хоч і пробував утікати від гріха, та насправді біг до нього, я сліпо кружляв між золотисто-стиглими плодами, лоскіт їхніх дотиків обезвладнював мене, вже не страх, а захват народжувався в серці, і не сором, а безсилля й вичерпаність блаженства. Тіло безсоромної цієї жінки було мов сто вітрів неприп’ятих. Вони змели мою розгублену душу, занесли її світ за очі, до раю й до пекла водночас.

Коли

Відгуки про книгу Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: