Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Та все це буде згодом, а тим часом я стояв перед цими двома чорнявими вродливими чоловіками, був удвічі молодший за кожного з них і мав би почуватися щасливішим, насправді ж відчував тільки свою безмежну нікчемність і цілковите безсилля. Убитий одноголосністю, мертвою, як протези цих учорашніх фронтовиків.
Державний організм діє безвідмовно і негайно. Керівна думка пролітає з швидкістю світла, вказівки передаються, як мозкові сигнали в найвіддаленіші пункти тіла, від пильного ока не заховається наймікроскопїчніша часточка.
А я й не ховався. Тяжко височів на рівнині одностайного переляку, безглуздий і безпорадний, як гора, що її повинні зрити могутні крокуючі екскаватори і відрапортувати про дострокове виконання завдання, щоб вицілювати своїми зажерливими шістнадцяти-кубовими ковшами нові гори, пасма і цілі хребти.
Наказом директора мене було виключено з інституту, звелено здати до бібліотеки всі книжки, які я там брав, здати до канцелярії студентський квиток і залікову книжку, щоб не лишилося ніяких слідів мого перебування в цьому благородному учбовому закладі. Студентський квиток я здав, а залікову книжку залишив, бо однаково ж ті знання, що здобув тут за два роки, вже не здаси нікому і ніяка сила не відбере їх у тебе.
Я йшов до свого підвалу, а йти не хотілося нікуди. Що я скажу Оксані? Куди і як тепер? Знову до рідної Зашматківки? Третє повернення блудного сина? Блискучий молодий командир Червоної Армії за місяць до початку війни, доблесний переможець, у хвалі і славі, на страхітливому попелищі, а тепер вже й сам ніби суцільне попелище, знищений, мовби й неіснуючий зовсім.
Регулювальниці бахнули мені в очі жмутом світла з роззявлених дверей:
— Капітане, може, хоч сьогодні нарешті зайдеш?
Мабуть, уже знали те, про що я мав довідатися за кілька хвилин чи секунд, щойно переступивши поріг свого убогого пристанища.
Оксани не було, вона приходила з роботи завжди пізно, але не було ще чогось, чогось не вистачало в нашому закутку, в усій кімнаті, хоч, здається, все було на місці, тьотя Тоня поралася біля плитки, діти ниділи над домашніми завданнями. З нез’ясованою тривогою в серці стояв я біля столу, майже підпираючи головою стелю, з висоти свого зросту розглядав навіщось великий, ще довоєнної моди, шовковий оранжевий абажур, лискуча тканина, напнута на сталевому каркасі, безліч тоненьких китичок по всьому колу, мов щупальці медузи, тіні від китичок ворушаться на білій скатертині (Оксана завжди стежила, щоб скатертина була бездоганно біла, накрохмалена і напрасована), а між тими тінями щось зовсім стороннє, непотрібне й чуже. Якийсь папірець, тоді ще папірець і ніби гроші.
— Тьотю Тоню, що це? — тихо спитав я, не наважуючись доторкнутися до того, що було на столі.
— Оксана просила передати.
— Передати?
— Так, передати. Записка від неї і трохи грошей.
— Грошей? Які гроші? Звідки? Навіщо?
Запитань було так багато, що тьотя Тоня тільки зітхнула і вирішила не відповідати на жодне. Я ще постояв трохи, тоді простягнув руку до папірця, він перевернувся перед моїми очима ніби наелектризований, майже без дотику, написані спокійним, округлим почерком Оксани слова застрибали в лиховісному танку, зривалися з вузької смужки паперу, розскакувалися на всі боки, норовили поховатися, щоб я не встиг зловити жодного з них, не виставив їх у той безжальний ряд, який вибудувала Оксанина рука. На своє лихо я встиг прочитати ще до того, як слова й літери застрибали мені в очах, і прочитане вжахнуло мене: „Мій коханий! Це все через мене. Я завжди приноситиму тобі тільки нещастя. Така наша доля. Тому я поїду від тебе і від усіх. Не шукай мене. Твоя вічно Оксана“.
І гроші! Ціла пака грошей. Звідки вони в неї? Безглузде запитання, бо хіба ж про це тепер треба думати, але я ще безглуздіше повторив його вголос, а тьотя Тоня одразу ж відгукнулася, не очікуючи запитань нових, набагато тяжчих:
— Оксана кудись завербувалася і одержала великі підйомні. Їй самій багато, просила, щоб ти взяв, тобі ж знадобляться.
Знадобляться? Що тепер знадобиться на руйновищах мого життя?
В мене ще лишався день в інституті. З „бігунком“ по всіх інстанціях і закапелках. Потиснути руки кільком друзям. Бо не всі ж були допущені до голосування і мимоволі зберегли честь і чистість. В прощальні рукостискання з неймовірним нахабством, непросте-жувано, як заразна бацила, просунувся Сирота і, дивлячись на мене, як на церкву, віддану на понищення войовничим безвірникам, прошарудів:
— Шановний Сміян, захищав вас як міг, але обставини склалися несприятливо. Одначе, не біда. Треба прилаштуватися по спеціальності, покіль усе трохи вгамується, а тоді короткими перебіжками і по-пластунськи — на заочний хоч і до нашого інституту. Сприяння гарантоване і забезпечене.
Сприяння —і від кого ж! Я глибоко засунув руки до кишень, кулаки рвали казенне сукно моїх офіцерських галіфе — тріснути б цю гниду, розмазати по підлозі, по стіні, по стелі, щоб і сліду не лишилося, щоб і згадки не було. Ох, не вводи нас во іскушеніє!
Коли вже не було тут професора Черкаса, то так і зостанеться цей інститут у моїй пам’яті нікчемним видовищем підлого сироти на прізвище Сирота.
Продукт епохи? Виплодок часу? О, буремний час! Неповторний час! Ще недавно і я вигукував слідом за поетом ці натхненні слова, не задумуючись над їхнім змістом. Челюскінці, папанінці, Олексій Стаханов, Чапаєв, Гайдар, який назвався словом, що означає: „вершник, який скаче поперед усіх“, Валерій Чкалов з його словами „Коли бути, то бути першим“ — знамення радянської епохи, її неповторності і величі. Коли бути, то бути першим! Війну теж почали з цим кавалерійським девізом, маршал Ворошилов, посланий Сталіним зламати блокаду Ленінграда, сам повів бійців у атаку, вирвався поперед усіх, кричав: „За мною! Вперед!“ Може, легенда, але яка ж сумна і повчальна. Бути першим — а якою ціною? За все треба платити. Кров’ю, потом, горем, бідою, і коли не своїм, то чужим. Найчастіше так і виходило: платили чужим. І на війні ті генерали, що лишили після себе цілі кладовища, а тепер видзвонюють орденами і розповідають піонерам про свої подвиги, і в мирний час, коли хитрий сільський дядько Марко Озерний без зайвих трудових зусиль зумів вдовольнити жадобу начальства в рекордних урожаях, а цілі табуни сирот, з головами пласкими, як стоптані булижники, вчасно збагнули, що
