Жінка у білому - Вилки Коллінз
— Я прийшов до вас не для того, щоб сперечатися з вами про його родинні справи, — сказав я. — Я нічого не знаю про матір сера Персіваля...
— І не більше знаєте про самого сера Персіваля! — різко урвала вона мене.
— Раджу вам не дуже вірити в це, — заперечив я. — Я таки знаю про нього дещо, а підозрюю ще більше.
— Що ж ви підозрюєте?
— Я скажу вам, чого я не підозрюю. Я не підозрюю, що він — Аннин батько.
Вона скочила на ноги й люто кинулася до мене.
— Як ви смієте говорити мені про Анниного батька! Як ви смієте обговорювати, хто був її батьком, а хто не був! — вибухнула вона, затремтівши кожною рисочкою і затинаючись від гніву.
— Не в цьому таємний зв'язок між вами й сером Персівалем, — наполягав я. — Таємниця, що затьмарює життя сера Персіваля, народилася не з народженням вашої дочки й не померла з її смертю.
Вона сахнулася від мене.
— Геть! — мовила вона і владно вказала на двері.
— Ні у вашому, ні в його серці не було й думки про дитину, — вів я далі, сповнений рішучості загнати її в глухий кут. — Ніяка гріховна любов не пов'язувала вас, коли ви йшли до нього на ті таємні побачення... Річ була зовсім не в тім, коли ваш чоловік застав вас, як ви шепталися з ним у ризниці старої церкви.
Я ще не договорив, як рука її, що вказувала на двері, впала, а густа краска гніву миттєво зблякла. Я побачив, як вона уся враз перемінилась; побачив, як ця черства, несхитна, безстрашна жінка затрепетала від жаху, попри все своє самовладання, коли я вимовив ті останні чотири слова: «у ризниці старої церкви»...
Хвилину чи й більше ми обоє стояли, мовчки дивлячись одне на одного. Я обізвався перший.
— Ви все ще не хочете довіритися мені? — спитав я.
Щоки її ніяк не хотіли рожевіти, але голос уже зміцнів, коли вона відповіла мені з тією своєю звично викличною холоднокровністю.
— Ні, не хочу, — мовила вона.
— І так само велите мені йти геть?
— Так. Ідіть собі... й ніколи більше не вертайтесь.
Я підійшов до дверей, хвилинку почекав, а тоді обернувся, щоб ще раз глянути на неї.
— Може статись, я матиму несподівані для вас вісті про сера Персіваля, — сказав я, — і тоді я вернуся.
— Для мене не може бути несподіваних вістей про сера Персіваля, окрім...
Вона затнулась, бліде обличчя її потьмарилось, і тихою, скрадливою котячою ходою вона вернулася до свого стільця.
— ...окрім вісті про його смерть, — договорила вона, сідаючи знов, з ледь помітною лихою посмішкою на губах. У глибині її очей зблиснула й знов пригасла, зачаїлась ненависть.
Коли я відчинив двері, щоб вийти, вона зиркнула на мене. Губи її розтяглися в жорстоку посмішку — вона оглянула мене з голови до п'ят із дивною зачаєною цікавістю, і несказанний вираз лихого сподівання відбився на всьому її обличчі. Чи не розраховувала вона в глибині свого серця на мою молодість і силу, на біль моїх уражених почуттів і недостатнє самовладання? І чи не зважувала подумки, до чого все це призведе, якщо я десь-колись зустрінуся з сером Персівалем? Здогад, що саме так вона й думає, змусив мене незагайно вийти. Навіть звичайні слова прощання завмерли на моїх устах. Ні я, ні вона не зронили й слова.
Коли я відчиняв вхідні двері, то побачив того самого священика, він вертався назад через площу. Я постояв на ґанку, даючи йому пройти, й озирнувся на вікно вітальні.
В тиші довколишнього безлюддя місіс Катерік розчула його все ближчу ходу, й ось вона вже знов стояла біля свого вікна, дожидаючи священика. Сила страшних пристрастей, що їх я розбуркав у її серці, не змогла ослабити її відчайдушного чіпляння за єдиний доказ громадського визнання, з такими труднощами добутого багаторічними непослабними зусиллями. Не минуло й хвилини, відколи ми розлучились, а вона вже знов була біля вікна, зумисне показуючись, аби священик, із простої чемності, вклонився їй вдруге. Він підняв свого капелюха. Я побачив, як кам'яне, лиховісне обличчя за шибкою зм'якшилось, освітилося вдоволеною, гордою посмішкою; побачив, як голова в похмурому чорному чіпці церемонно вклонилася на відповідь. На моїх очах священик привітався з нею двічі одного й того самого дня!
IX
Я йшов від місіс Катерік, відчуваючи, що вона мимоволі таки допомогла мені. Ще не дійшов я до повороту, де кінчалася площа, як увагу мою привернув хряскіт — хтось зачинив двері.
Озирнувшись, я побачив чоловічка в чорному костюмі на ґанку будиночка, сусіднього з оселею місіс Катерік; я той будиночок тільки-но минув. Чоловічок і на мить не задумався, в якому напрямку йому йти. Він швидко задрібушив до повороту, де стояв я. В ньому я впізнав того самого «конторського клерка», що йшов тоді поперед мене дорогою до Блеквотер-Парку й потім намагався втягти мене у сварку, коли я спитав його, чи можна оглянути маєток.
Я почекав, щоб переконатися, чи не хоче він підійти до мене й заговорити. Мені на подив, він шпарко пройшов мимо, не мовивши й слова і навіть не глянувши на мене. Це було прямо протилежне тому способу дій, якого я від нього сподівався. Цікавість, чи то скорше підозріливість, спонукала мене простежити за ним зі свого боку і з'ясувати, куди й чому він так поспішає. Не клопочучись тим, бачить він мене чи ні, я подався назирці за ним. Він ні разу не оглянувся і так вулицями містечка привів мене прямесенько до станції.
Поїзд мав от-от рушити, кілька припізнілих пасажирів тислися до віконця каси. Я приєднався до них і добре почув, як «клерк» попросив квиток до Блеквотер-Парку. Я пішов з вокзалу, аж коли переконався, що він дійсно поїхав тим поїздом.
Для того, що я тільки-но чув і бачив, було тільки одне пояснення. Я достеменно бачив, що чоловічок вийшов з будинку, який тулився до оселі місіс Катерік. Певне, сер Персіваль, передбачаючи, що мої пошуки рано чи пізно приведуть мене до місіс Катерік, звелів йому стати там на постій. Він, безперечно, бачив, як я заходив до місіс Катерік та як виходив од неї, і поквапився найпершим поїздом до Блеквотер-Парку, де, природно, мав нині осісти сер Персіваль (знавши, очевидно, про вжиті мною заходи), аби бути на місці, коли я