Жінка у білому - Вилки Коллінз

площі, а на протилежному боці безтурботне хлоп'я вело собі на мотузочку безтурботного цуцика. Я чув, як глухо бринькало фортепіано десь віддалік, під акомпанемент безперервного стукоту молотка десь ближче. Оце і всі ознаки життя, що зустріли мене, коли я вийшов на площу.

Я попростував до дверей будинку номер тринадцять, де жила місіс Катерік, і постукав, не розмірковуючи заздалегідь, як відрекомендуватися господині, коли увійду. Насамперед потрібно було побачити місіс Катерік. А вже тоді, відповідно до мого першого враження, слід було зразу вирішити, як найпростіше та найлегше досягти мети моїх відвідин.

Понура немолода служниця відчинила мені двері. Я дав їй свою візитну картку й спитав, чи можу бачити місіс Катерік. Служниця віднесла мою картку десь до вітальні й вернулася спитати, в якій я прийшов справі.

— Скажіть, будь ласка, що я прийшов у справі, яка має відношення до дочки місіс Катерік, — відповів я.

Кращого приводу для свого візиту я не міг придумати тієї хвилини.

Служниця знов пішла до вітальні, знов повернулась і цього разу попросила мене увійти, дивлячись на мене з виразом похмурого зачудування.

Я ввійшов до кімнатчини, обклеєної крикливими шпалерами з грубим малюнком. Стільці, столи, шифоньєри й диван — усе тут лисніло липучою яскравістю дешевої оббивки. На великому столі посеред кімнати, на плетеній червоній з жовтим серветці, лежала ошатна велика Біблія — точно в центрі стільниці, а при маленькому столику біля вікна, з кошичком для плетіння в пелені ще й з банькатим спанієлем, що надсадно сапав біля ніг, сиділа літня жінка в чорному тюлевому чіпці, в чорній шовковій сукні й темно-сірих плетених рукавичках. Її чорне з сивиною волосся важкими кучерями звисало, закриваючи вуха; темні очі дивилися просто перед себе суворо, виклично, невблаганно. Вона мала повні, квадратні щоки, продовгасте тверде підборіддя й пухкі, чуттєві безбарвні губи. Була вона огрядна, міцно збудована. Трималася з войовничим самовладанням. Це була місіс Катерік.

— Ви прийшли говорити зі мною про мою дочку, — сказала вона, перш ніж я спромігся мовити хоч слово. — Будьте ласкаві, скажіть те, що ви хотіли мені сказати.

Її голос був такий самий суворий, викличний і невблаганний, як і вираз її очей. Вона показала на стілець і, коли я сідав, окинула мене з голови до ніг уважним поглядом. Я зрозумів, що з цією жінкою треба розмовляти тільки таким тоном, яким розмовляє вона. З самого початку необхідно було не поступатися їй ні в чому.

— Чи відомо вам, — почав я, — що ваша дочка пропала безвісти?

— Добре відомо.

— Ви, певне, припускали, що це лихо може призвести до іншого лиха — до її смерті?

— Так. Ви прийшли сказати мені, що вона померла?

— Так.

— Чому?

Вона поставила мені це дивне запитання тим самим, анітрохи не зміненим тоном. Жодна рисочка не здригнулась на її обличчі. Вона як була, так і зосталась холоднокровна й незворушна, от ніби я сказав їй, що в загорожі посеред площі здохла коза.

— Чому? — повторив я. — Ви питаєте, чому я прийшов сюди сказати вам про смерть вашої дочки?

— Так. Яке ваше діло до мене чи до неї? Яким чином ви взагалі знаєте про мою дочку?

— Ось яким чином: я здибав її на дорозі тієї ночі, коли вона втекла з лікарні, й допоміг їй дістатись до безпечного місця.

— Ви дуже погано вчинили.

— Мені дуже жаль, що так говорить її мати.

— Так говорить її мати. Звідки ви знаєте, що вона померла?

— Поки що я не можу сказати, звідки я це знаю. Але я це знаю напевне.

— А можете ви пояснити, де ви взяли мою адресу?

— Авжеж. Вашу адресу мені дала місіс Клементс.

— Місіс Клементс дурна жінка. Це вона порадила вам приїхати сюди?

— Ні.

— Тоді я ще раз питаю вас: чому ви приїхали сюди?

Вона так уже вимагала відповіді, то я і відповів — просто, як тільки міг.

— Я приїхав, — сказав я, — гадаючи, що мати Анни Катерік, звісно ж, хоче знати, жива її дочка чи ні.

— Так, так, — мовила місіс Катерік, напустивши на себе ще більшої незворушності. — Іншої причини ви не мали?

Я завагався. Нелегко було вмить придумати найкращу відповідь на це запитання.

— Якщо іншої причини ви не мали, — провадила вона далі, неквапливо стягуючи з рук свої темно-сірі рукавички й складаючи їх докупи, — я можу тільки подякувати вам за візит і сказати, що більш вас не затримую. Ваше повідомлення задовольнило б мене більше, коли б ви пояснили, як ви про це довідались. Принаймні воно може послужити мені виправданням для того, щоб убратися в жалобу. Як бачите, мені не доведеться робити для цього великі зміни в моєму туалеті. Візьму інші рукавички і вся буду в чорному.

Вона пошукала в кишені своєї сукні, дістала пару чорних рукавичок, надягла їх, зберігаючи суворо-кам'яний вираз, а тоді спокійно склала руки в пелені.

— Отож, ходіть здорові, — сказала вона.

Крижана зневага її тону подіяла на мене — я мусив визнати, що мети моїх відвідин ще не досягнуто.

— Я приїхав сюди ще й з іншої причини, — мовив я.

— А! Так я й думала, — зауважила місіс Катерік.

— Смерть вашої дочки...

— Від чого вона померла?

— Від хвороби серця.

— Так. Кажіть далі.

— Смерть вашої дочки була використана для того, щоб завдати страшної шкоди людині, дуже мені дорогій. Це лиходійство скоїли, як я достеменно переконався, двоє чоловіків. Один із них — сер Персіваль Глайд.

— Та ну!

Я уважно дивився на неї — чи не здригнеться вона, коли зненацька прозвучить те ім'я? Але у неї не здригнувся жоден м'яз. Вона все так само дивилася просто мені у вічі — суворо, виклично, невблаганно.

— Може, вам цікаво знати, — вів я далі, — яким чином смерть вашої дочки могла бути використана, щоб завдати шкоди іншій людині?

— Ні! — сказала місіс Катерік. — Мені зовсім не цікаво. Це ваша справа. Ви цікавитеся моїми справами. Я не цікавлюся вашими.

— А ви не спитаєте, — наполягав я, — чому я говорю про це у вашій присутності?

— Так. Я питаю.

— Я говорю про це з вами, бо твердо вирішив притягти сера Персіваля до відповіді за скоєний ним злочин.

— А що мені до того вашого рішення?

— Ви зараз дізнаєтеся. В минулому сера Персіваля є певні події, з якими мені потрібно докладно ознайомитися для цієї справи. Ви їх знаєте — ось чому я прийшов до вас.