Жінка у білому - Вилки Коллінз

він покинув і дім, і роботу, а сама вона досі живе в новому містечку. Я не знаю, що там та як у тій історії, знаю тільки, що посів його місце. Містер Вонсборо допоміг мені в цьому — син мого старого хазяїна, про якого я вам оце розказував. Таких джентльменів, як він, пошукати — простий собі, добродушний, любить полювання, плекає своїх хортів та все таке. Нині він тут секретар парафії, як і його батько був до нього.

— Ви, здається, сказали, що ваш старий хазяїн жив у Нолсбері? — спитав я, пригадуючи, як балакучий причетник стомив мене довгою розповіддю про ретельного, старого вишколу джентльмена, перш ніж розкрити метричну книгу.

— Авжеж, сер, саме так, — відповів причетник. — І старий містер Вонсборо жив у Нолсбері, там таки живе й молодий містер Вонсборо.

— Ви тільки-но сказали, що він секретар парафії, як і його батько був до нього. Я не зовсім добре уявляю собі, що воно таке секретар парафії.

— Невже, сер? А ви ж із Лондона, як-не-як! У кожній парафіяльній церкві є секретар парафії і причетник. Причетник — це такий, як я, чоловік (тільки я освіченіший за більшість їх, хоч і не хвалюся тим). А секретарями парафій звичайно призначають юристів, і, коли треба вести які-небудь справи церковної парафії, то оце ж вони їх і роблять. Так само і в Лондоні ведеться. Кожна церковна парафія має свого секретаря, і, вірте моєму слову, — всі вони юристи.

— То молодий містер Вонсборо теж юрист?

— Авжеж, сер! Юрист він — у Нолсбері, на Гай-Стріт, у тій самій конторі, де й батько його сидів. Скільки разів, було, підмітаю в конторі та й бачу: ось виїжджає старий джентльмен на своєму біленькому поні, поглядає ліворуч та праворуч і кожному кланяється! Господи, як же його всі любили! Та він би і в Лондоні уславився!

— А як далеко звідси до Нолсбері?

— Далеченько, сер, — відказав старий причетник із перебільшеним уявленням про відстані й про труднощі пересування з місця на місце, звичайним для всіх сільських людей. — Добрих п'ять миль буде, запевняю вас!

Був іще ранок. Для прогулянки в Нолсбері й назад у Велмінгам часу було предосить. Краще за місцевого юриста ніхто б не зміг пояснити мені, яка була репутація матері сера Персіваля до її заміжжя. Надумавши зараз же піти пішки в Нолсбері, я перший вийшов із ризниці.

— Красно вам дякую, сер,—  мовив причетник, коли я поклав йому в руку невеличку винагороду. — Невже ви й справді хочете пройтися пішака в Нолсбері й назад? Ну що ж! Ноги у вас молоді-здорові — чи ж це не благодать Божа?.. Ось вам дорога, тут не заблукаєте. Хотів би і я пройтися з вами! Адже приємно здибати в нашому закутні лондонського джентльмена, новини послухати... Всього вам найліпшого, сер, і ще раз красно дякую!

Ми попрощалися. Коли церква зосталась позаду, я озирнувся, — за мною по дорозі йшли ті двоє та ще й третій: той самий чоловічок у чорному, за яким я вчора увечері йшов назирці до станції.

Всі троє стали, перемовилися між собою і розійшлись. Чоловічок у чорному подріботів на Велмінгам. Двоє зостались, наміряючись, певне, йти слідом за мною.

Я пішов далі, нічим не показуючи, що звернув на них якусь увагу. Тієї хвилини я не почував ніякої досади на них — навпаки, їхня присутність воскресила мої підупалі надії. Я так розчарувався, прочитавши той шлюбний запис, що й забув висновок, якого дійшов був зразу, помітивши їх біля ризниці. Їхня повторна поява нагадала мені: сер Персіваль передбачив, що наслідком моїх відвідин місіс Катерік буде наступний мій крок — візит до парафіяльної церкви Старого Велмінгама. А то для чого б іще посилав він сюди своїх шпигів? Хоч як тихо та гладенько все було на поверхні фактів, та за цим ховався якийсь гандж. Щось було в метричній книзі таке, чого я досі не розгледів.

X

Коли церква сховалася мені з очей, я шпарко закрокував дорогою до Нолсбері.

Дорога була здебільшого пряма й рівна. Щоразу, коли я озирався, то бачив позаду своїх двох переслідувачів. Вони не відставали, хоч і трималися на чималій відстані від мене. Але разів зо два вони прискорювали ходу, от ніби хотіли перегнати мене, а тоді зупинялись, перемовлялися й відставали знов на ту саму відстань. Напевне, вони мали якусь певну мету, але або вагались, або не могли дійти згоди, як ту мету краще здійснити. Я не міг достеменно вгадати, чого вони хочуть, але передчував, що на своєму шляху до Нолсбері зіткнуся з неабиякими перешкодами. Ці лихі передчуття справдились.

Я саме вийшов на найбезлюднішу частину дороги, попереду був крутий поворот. Зваживши на те, скільки часу я йшов, я виснував, що місто вже близько, коли це почув ходу переслідувачів за своєю спиною.

Не встиг я озирнутись, як один із них (той, хто вистежував мене в Лондоні) підступив до мене з лівого боку й добряче штовхнув мене плечем. Я сам не думав, що мене так дуже роздратувало їхнє настирливе, од самого Велмінгама, переслідування; собі на лихо, я різко відштовхнув грубіяна долонею. Ту ж мить він закричав: «Пробі!» Його супутник, високий чоловік у вбранні лісника, вмить підскочив до мене з правого боку, й наступної хвилини двоє негідників уже міцно тримали мене посеред дороги.

Думка, що це мені підлаштували пастку, й досада на самого себе за те, що попався в неї, утримали мене, на щастя, від даремного опору, який тільки погіршив би моє становище. Адже один із тих двох був, з усього видно, дужчий за мене. Я притлумив у собі перший природний порив — випручатися з їхніх рук, і роззирнувся, чи немає поблизу кого-небудь, кого можна було б покликати на поміч.

Якийсь чоловік працював у полі — напевне ж він бачив усе, що сталось. Я погукав його й попросив піти з нами в місто. Але він байдуже похитав головою і пішов до будиночка, що стояв оддалеки від дороги. Водночас люди, що тримали мене за руки, заявили про свій намір подати на мене позов за скривдження дією, бо я, мовляв, напав на них. Та я вже прохолов і мені стало кмітливості не заходити з ними в суперечку.

— Відпустіть мені руки, — сказав я, — тоді я піду з вами в місто.

Чоловік у вбранні лісника грубо відмовився. Але нижчий чоловік зміркував, що зайве