Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Бідний тато. Не могло йому пролізти крізь горло „і буде виглядати, ніби ми святкуємо".

— Або я знаю, Николаю, чи так буде найкраще? Бо тепер можна щось знати?

— Йой, мама вже хоче сумувати! — Славочці від самої цієї можливости збирається на плач.

— Будь чемна, Славочко. Ти знаєш, що мама…

— Для вашого спокою навіть крізь сльози буде сміятись, — перервав тато і щільніше пригорнув дружину до грудей. Між ними було щось більше, як любов. Була дружба.

Як тато з доньками вибрався до „резиденції", було надвечір'я і світ мінився рожеваво, як мушля. Червінь сонця на заході лягла червоно-синіми тінями по снігу. Від цього він видавався якимсь нетутешнім, майже недійсним. По затягнутих крихким склом калабанях гралась веселка. Колись з Венеції чи Трієсту привозили собі люди на пам'ятку такі скляні кулі, що в'язнили в собі кольори веселки. Була поезія в тому, що можна було заморозити щось, чого в дійсності не можна було діткнутись, наче думки. На великім, споловілім кружку соняшника безнадійно шукав за зерном червоний, напушений щиглик. Ледяне скло охоче тріскотіло під ногами. Славочка, вишукуючи калабані по дорозі, з насолодою заспокоювала свій руїнницький інстинкт. З хат темно-ґранатовим кадилом курився пересохлий гній. (Акацієве паливо ощаджували люди на більші, пойорданські морози). Покинене гніздо бузьків на яворі, коло „попівських воріт", стриміло високо, ніби схоронище для самотніх мандрівників десь на шпилі гори. Світ стояв на переломі.

З цього рожевого світу ввійшли, неначе у гріб: у „великім покою" на приходстві, в колачі на столі, жалібним вінком горіли свічки. Їх товсті, густі сльози скапували на колач і застигали на ньому яскраво-жовтими скапами. Пахло медом і трупом. За столом перед порожніми тарілками сиділи всі мужчини роду Підгірських: о. Омелян, Стефко й Улянич.

Отець Омелян схопився їм назустріч:

— Ходіть до нас, пане Попович! Нам з жінками „не возиться". Я сьогодні зранку розійшовся з своєю… ще й Дмитра намовив на таке „шельмовство". Не можна було інакше, друже, не можна. Люди від ранку, як по свячену воду: як буде з новими святами? „Як" та й „як"… приходить до мене, між іншим, і такий драбуга, про якого я, напевно, знаю, що він „сіґуранці" доносить, і мене, свого душпастиря, питається: „які" свята має він святкувати? Він… мене питається!! Було вже мені забагато цього. Я сказав їм на розум: „Я, люди добрі, мушу святкувати нові свята, але жінка моя не хоче мене слухати і не признає цих свят. Видите самі: нікого змусити до цього не можна. Кажу вам це, а ви робіть як знаєте".

— І уявіть собі… вже годину пізніше приніс наш Івон з села вістку, що „піп розійшовся з попадею". Сідайте, сідайте Николаю з нами, бо, як кажу, нам з жінками не возиться…

— Та я, братці, з вами, — засміявся тато, — тільки, може б, ми так з нагоди „свята" заграли собі тарочка? Га? Чи зле я кажу?

— Та ви добре кажете, але, може б, вікно прислонити? Парадуємо отак уже з доброї три четверти години. Хто мав видіти нас, то вже видів! Стефко „хусит"… хай іде собі до своєї дівчини. Орисю! Орисько!! Подай-но там карти та й ходи сама на четвертого партнера.

Чи було ще щось, що Дарка могла була переочити? Здається, що ні. Так добре пам'ятає: почувся шуркіт крісла по підлозі, й Стефко висунувся із-за стола. Стефко випрямивсь, усміхнений підійшов до Дарки, і тоді, так, щойно тоді помітила, що він у своїм параднім, чорнім убранні. Мала вражіння, що в очах в неї починає двоїтись. Розуміється, що це була тільки зорова омана, бо вона свідомо торкнулась пальцями його убрання. Дійсно: убрання було нове. Туге і навіть невлежане, як слід.

— Блазень, — щось заскомліло в ній, — блазень… блазень!! Блазень, який не вміє відрізнити гри від дійсности, глуму над кимсь від власного самоприниження, насильства — від законної боротьби. Блазень, блазень!

— Кінець. Амінь, — озвалось щось у її серці, як преглибокий звук басового дзвона.

Стефко взяв її за рам'я, щоб повести до їдальні. Його дотик майже фізично заболів її. Не мала відваги, а може, лише відповідного настрою, щоб в цій хвилині спромогтись на повну щирість. Оглядно звільнила своє рам'я від його пальців і, дивлячись кудись убік, промовила прохливо:

— Мушу за чимось піти в село. Аж тепер нагадала собі про це. Будеш такий добрий і скажеш таткові, що я не вернуся вже по нього і Славочку. Сервус! — Пустилась до дверей, але він досяг її рукою і притягнув до себе:

— Що таке, кохана? Я не пущу тебе саму… Що сталось? Дарчику!

Намагався взяти її за підборіддя і зрівняти її очі зі своїми. Була безсила супроти його сліпоти. Якби не погорджувала ним, то, напевно, зі співчуття до нього залишилась би при ньому.

— Пусти мене. Я мушу бути сама — зрозумій це. Бодай раз у житті — зрозумій мене… прошу.

— Прошу… ти вільна. Я і не думав уживати насильства супроти тебе. Прошу! — підозріло спокійним голосом сказав ще раз. — Прошу!

Відчинив їй одні, а потім другі, сінешні, двері. Без слова збігла зі східців і попрямувала чорним пружком стежки до брами. Щось кольнуло її і оглянулась ще раз від яворів: Стефко стояв іще на ґанку. Хотіла кликнути йому, щоб забирався мерщій до хати, бо ще перестудиться, але подумала: „Не моя це тепер справа".

Землю спокійно окутала темно-голуба, трохи морозна, але свіжа мряка ночі. Від зір і снігу йшла довірлива, безпечна ясність. Дарка глянула ліворуч на людські городи. Місяць без лихої думки усміхнено рахував заячі сліди по