Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

Тепер треба було бинтувати. Накладаючи другий виток пов’язки, Йоссар’ян помітив на внутрішній стороні стегна невеличку, якусь розрепану ранку, завбільшки з дрібну монету, куди й зайшов осколок снаряда. Отвір було ніби облямовано густим синцем, посередині чорніла шкоринка із загуслої крові. Посипавши сульфідином і цю рану, він продовжував накручувати бинт, аж поки не відчув, що вся пов’язка тримається надійно. Потім обрізав бинт, розкраяв кінець посередині на дві рівні смужки і швидко й акуратно зав’язав на невеличкий тугий вузлик. Перев’язка вдалася на славу, це точно, і Йоссар’ян присів навпочіпки, дуже собою задоволений, витер спітніле чоло і приязно всміхнувся до Сніггена.

— Мені холодно, — простогнав Снігген. — Мені холодно.

— Все буде гаразд, синку, — відказав Йоссар’ян, заспокійливо плескаючи його по руці.— Найстрашніше позаду.

Снігген у відповідь ледь крутнув головою.

— Мені холодно, — повторив він, дивлячись перед себе порожніми, немов осклілими очима. — Мені холодно.

— Годі, годі,— відказав Йоссар’ян, але в душі в нього вже знову наростали сумніви й тривога. — Годі, годі. Скоро ми сядемо, і тобою займеться Док Дайлік.

Та Снігген і далі хитав головою, а тоді ледь помітно вказав підборіддям у напрямку своєї пахви. Йоссар’ян нахилився й побачив дивного кольору пляму, що виступала з-під комбінезона під проймою бронекостюма. Йоссар’ян нараз відчув, як у нього завмерло серце, а потім воно загупотіло так шалено, що йому важко стало дихати. Під бронекостюмом у Сніггена була ще одна рана. Йоссар’ян рвонув застібки костюма й почув свій власний дикий зойк: на підлогу виплеснулася слизька драглиста маса Сніггенових нутрощів; вони випливали з нього далі й далі. Уламок снаряда дюймів зо три завбільшки врізався в другий бік Сніггена, якраз під ліктем, і пройшов навиліт, проламавши величезну дірку в грудній клітці й витягши за собою все, що зустрів на шляху. Йоссар’ян зойкнув іще раз і затулив обличчя руками. Клацаючи з жаху зубами, він примусив себе відвести руки і розплющив очі. «Як із рогу достатку…»— у розпачі прошепотів він, розрізняючи в цій строкатій масі печінку, легені, нирки, ребра, шлунок, шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня їв, обідаючи, Снігген… Йоссар’ян терпіти не міг тушкованих помідорів. Відчуваючи приступ млості й нудоти, він одвернувся й почав блювати, схопившись руками за стиснуте спазмами горло. Хвостовий стрілець очумався, глянув, як ригає Йоссар’ян, і знепритомнів знову. Коли Йоссар’яна відпустило, він насилу тримався на ногах од виснаження, болю та відчаю. Він мляво повернувся до Сніггена: той дихав усе слабкіше й частіше, а лице його заливала бліднота. Йоссар’ян уже не знав, чи є на світі сила, яка б допомогла йому врятувати хлопця.

— Мені холодно, — скімлив Снігген. — Мені холодно.

— Годі, годі,— машинально бурмотів Йоссар’ян, не чуючи власного голосу. — Годі, годі…

Зненацька йому теж стало холодно. Він не міг угамувати дрожу в руках і ногах, усе тіло вкривало гусячою шкірою, а Йоссар’ян був не в силі зрушити з місця й відірвати погляд від жорстокої таємниці, яку розплескав по всій затоптаній підлозі Снігген. Неважко було прочитати те, про що волали його нутрощі. Людина — це смертний тлін, ось у чому був Сніггенів секрет. Викинь людину з вікна, і вона розіб’ється на смерть. Засунеш її у вогонь, і вона згорить. Закопаєш у землю, і вона зогниє, як гниють усякі покидьки. Коли людину покидає дух, залишається саме лушпиння, — ось у чім полягав Сніггенів секрет. Тіло варте чогось тільки тоді, коли в нім є дух!

— Мені холодно, — знову проказав Снігген. — Мені холодно.

— Годі, годі,— відповів Йоссар’ян. — Годі, годі.

Він шарпнув за кінець парашутної вірьовки і прикрив тіло Сніггена білим нейлоновим саваном.

— Мені холодно…

— Годі, годі…

42. Йоссар’ян

— Підполковник Порк просив переказати, що ваша домовленість залишається в силі,— улесливо всміхаючись, мовив до Йоссар’яна майор Дембі. Отже, все йде чин чином.

— Ба ні!

— А таки так, — зичливо заперечив майор Денбі.—Усе й справді йде краще, ніж можна було сподіватися. Сама доля подбала, що вас ледве не зарізало те дівчисько. Тепер усе піде як по маслу.

— Я не маю ніяких справ із підполковником Порком.

Кипучий захват майора Денбі відразу ж випарувався, мов той газ із шампанського. На лобі в нього висипали краплі поту.

— Та хіба ж ви не домовилися? — збентежено запитав він, немов не вірив власним вухам. — Хіба ж ви не дійшли цілковитої згоди?

— Начхав я на таку згоду!

— Але ж ви з ним ударили по руках! Ви навіть дали йому слово честі!

— Я забираю своє слово назад.

— О господи, — тяжко зітхнув майор Денбі, марно намагаючись осушити згорнутою хусточкою своє вічно заклопотане чоло. — Але ж чому, Йоссар’яне? Вони пропонують вам чудову угоду!

— Вони пропонують мені паскудну угоду, Денбі! Ганебну угоду!

— О господи, — поморщився майор Денбі, пригладжуючи долонею темне, жорстке, немов дротяне, волосся, стрижене під бобрик і рясно змочене потом. — О господи!

— Денбі, а ви самі не вважаєте таку угоду ганебною?

Майор Денбі на мить замислився.

— Так, вона й справді трохи… той… — знехотя погодився він і розгублено закліпав круглими вирячкуватими очима. — Тоді навіщо було домовлятись, коли душа ваша проти?

— Я зробив це в хвилину душевної слабкості,— з понурою іронією відказав Йоссар’ян. — Я хотів урятувати собі життя.

— А тепер ви вже не хочете рятувати собі життя?

— Звичайно, хочу! Тому вони й не примусять мене літати далі.

— Тоді хай вони краще спровадять вас додому! У Штатах вам уже ніщо не загрожуватиме.

— Нехай вони спровадять мене додому за те, що я зробив понад п’ятдесят бойових вильотів, — мовив Йоссар’ян, — а не за те, що мене штрикнула ножем та дівка, і не за те, що я такий упертий негідник.

Майор Денбі протестуюче замотав головою, очі його під скельцями окулярів блищали щирою досадою.

— У такому разі їм доведеться відправити додому майже всіх льотчиків. Понад п’ятдесят вильотів уже має більшість льотного складу! А якщо полковник Пескарт зажадав би для поповнення стільки нових необстріляних екіпажів водночас, нагорі відразу сполошилися б. Почалося б розслідування, а кому це потрібно? Він потрапив би до власної пастки.

— То його особистий клопіт.

— Е ні, Йоссар’яне, — стурбовано заперечив майор Денбі.— Це передусім ваш власний клопіт! Бо коли ви порушите угоду, то відразу станете перед трибуналом, тільки-но вийдете зі шпиталю.

Йоссар’ян показав майорові Денбі великого носа і чванькувато реготнув.

— Чорта з два, Денбі! І годі тут мені