Землянка - Віктор Семенович Близнюк

І знов Яшка смика за повідок свою шкапину, трощить бур’яни. Порохняве бадилля, жорстке й колюче, хльоскає батогами Яшку, обліплює реп’яхами кобилу. Пада гіркий сухостій під борону, пухкає сивим пилком, аж кричить немов, що його нагло цуплять за чуба. Та ряд за рядом вишкрібає борона трухле віниччя, і ширшає смуга поскородженої землі. Казала бригадирка, тут вони кинуть мішанку — овес та ячмінь. «Що ж воно вродить?» — питає Деркач у кобили. І бачить хлопець сумовите поле, де ледь просвічуються ріденькі колоски між будяками. Таки так, пізно вони почали, вже оно молода трава кущиться, заглушить вона ярину. Коли б хоч гребкою спершу стягти сухе, а тоді вздовж і впоперек пройтися бороною. Може і сьогорічну траву полякав би. Та хіба встигнеш одною конякою?

Яшка витрушує згребки, ногою збиває в одну купу. «Ей, пацанва, налітай!» — гукає дітлашню. Голомозі хлопчаки, якими верховодить Олесь Яценко, накидаються, немов жуки, на купу бур’яну, несуть його оберемками до вогнищ. На всій межі, від краю до краю загінки, палають вогні. Чорні дими підпирають небо. Скачуть багряні язики, пожираючи сушняк і зелені стебельця, згірклий дим захмарює степ. А малим — свято: замурзані, в сажі та в попелі, вони стрибають, як чортенята, через вогонь, борюкаються, регочуть. Коли ще в селі буває таке…

Йде Яшка степом, за ним виростають гігантські стовбури, внизу червоні, вгорі темно-лілові. Щось небуденне, врочисте в картині пробудженого степу. Загомоніла весна. Онде жінки з лопатами, діти знайшли забаву, дими сповіщають на весь район: ожило, озвалось Криничувате.

Часом позирає Яшка на гурт жінок, що копають грядку недалеко від траншеї. То для буряків та картоплі, їх не кинеш у занімілу землю. Поміж куфайок та піджаків ряботіє благеньке платтячко. Ольга вергає лопатою. Вона схожа на сороку, що заклопотано порпається в землі. Диви, як припала до роботи і не гляне… У Яшки свербить язик, хочеться йому зачепити дівчину. Може, позвати: «Сідай, Ольго, на борону, глибше оратиме»? Скажи — так вона відчекрижить: «Що я тобі, камінь?» А жінкам подай, насядуть на Ольгу: «Біжи, біжи, дівко, один парубок у селі, не прогав».

Не придумавши нічого путнього, Яшка зупинив Трофейну, весело посварився вишничиною: «Гляди мені, Ольго». Дівчина теж усміхнулася, блиснула білими зубками і за жіночими спинами підняла лопату: «Ах ти, руденький!» Від тої німої розмови залоскотало Яшці в грудях, тепла хвиля огорнула його і повела, усміхненого, між крилатими соняхами, що вставали з вогню над степом.

Бухає весна в Яшчине серце, і тече по жилах бентежний дзвін. Все довкола дзвінке і бентежне. І синя далина, і млосний дух землі, і розпашіле небо. Стань. Прислухайся. Чуєш? Далекий-далекий голос кличе тебе: «Яшо-о… Я-шо-о…» Хто? Звідки той голос? Він тут, він там, він розлитий в самому повітрі, що тремтить і переливається веселковими барвами. «Я-шо-о!» — І хлопцеві здається, що ноги не торкаються землі, що він летить, а під ним не сухі бур’яни — зелений розлив хлібів. Жита й жита — озером.

Жито — на життя.

Хліб — на свято людське.

І раптом, як голос війни, щось бамкнуло.

— Бам! — наче тріснув дзвін.

Яшці підтяло крила. Упав на землю.

Кобила тріпнула гривою, стала.

Ні, таки справді дзенькнуло. Яшка своїм вухом чув: над головою — фюіть! — просвистіла куля. «Значить… стріляло? — Яшка несміло виткнувся з бур’яну. — Звідкіля? Здається, грохнуло з траншеї, оно з тієї, що покривуляла в балочку».

Він прислухався.

Тихо.

Скрипить на вітрі сухий пирій. На межі там і тут стовбуриться їдучий дим. Кинувши роботу, жінки збилися докупи, сторожко озираються. То, виходить, і їх настрахав той лункий несподіваний звук?

Яшка повернув коня, заспішив до гурту. Жінки з тривогою дивилися на хлопця.

— Яшо… Ми думали, на міну скочив…

— Та ні. З ружжа неначе.

— Правду казала Ониська: сама земля стріляє.

— Ткнеш лопатою — скрегоче. То осколок, то ще якась хвороба.

Гомоніли жінки, збираючи тіні на сірих обличчях. Скажи, світе, до чого людині горнутися? Зроду-віку чоловік до землі горнувся, вона годувала й захищала його. А тепер, бач, одвернулася, лише тронь її — огризається, наче мстить нерозумним дітям… Слухав Яшка бабські розмови, щось протестуюче закипало в душі: «Не земля винна! Якийсь, мабуть, дурисвіт стрельнув». Та промовчав Яшка: чи варто підливати масла у вогонь? Поохкали, позітхали жінки, трохи заспокоїлись — і то добре.

Не знав тоді Яшка, що хиже око полює за ним. Що поки вони тут стоять, їхній землячок з пістолетом за пазухою прошмигнув бур’янами та в очерети, та хутчіше в свою вовчу схованку. Не знав про це Яшка і навіть сам повірив: хтось, видно, з хлопчаків, бавлячись, випустив кулю.

Але з того дня, вирушаючи в степ, Яшка брав на всяк випадок гвинтівку. Жінки йшли рядком, мов солдати в строю. У кожної через плече лопата або трійчатки. Яшка їхав на Трофейній збоку. Чом не командир. Пілотка на два пальці від брови, галіфе пузирем, за спиною карабін. Окинувши своє військо хвацьким оком, гвардії рядовий Деркач вигукував:

— Підтягнись, піхото! Уперьод, на штурм бур’янів!

І жінки, дружно збиваючи пил губатими чунями, ясніли усмішками.

Що то Яшка! Що то мужчина! З ним і біда — півбіди.

Пройшов сліпий дощ.

Як завжди, він був несподіваний. У чистому небі, над сірим громаддям Купця, стояло сліпуче сонце; від скелі падала на воду коротка й густа тінь. Прадавня, з нетесаного каменю церква, що тулилася під Купцем, була припорошена столітнім пилом, тільки червоною міддю виблискував невисокий шпиль, увінчаний хрестом і турецьким півмісяцем. Було тихо й парко. Кози ліниво бродили між круглими Купченятами, вискубуючи свіжу траву. Не те що хмара, навіть хмаринка не голубіла в небі, і раптом шовковими нитями посіявся на землю густий безшумний дощ. А над