Землянка - Віктор Семенович Близнюк

— Та воно пора. Земля підсихає.

— Отам, на горі, і сіяти можна.

— Сіять, то сіять. Колгоспу ж наче нема.

— Мо’ старшого виділить?

— Трояниху. У неї чоловік бригадиром був. Хай береться Оксана.

Мов гора кавунів на возі — похилені голови криничуватців. У хустках, шапках, у картузиках. Сонце притрушує їх весняним ряботинням. А за юрбою, за скаліченим селом — рахманний степ, танками утоптаний, зливами прибитий. Хто підніме його? Чим? Голими руками? Удовиним потом?

— Мужика годилося б за старшого, — обняла Трояниха сумним поглядом натовп. — Може, ви, Денисе? — звернулась до старого Яценка.

— Ви мене знаєте, люди. Пиляти скажете — пилятиму, тесати — тесатиму. А до бригадирства руки не стирчать… Берись, Оксано.

— Берись, берись, Оксано! — загомоніла юрба.

— Ну, то слухайте, товариші колгоспники. У кого яке збіжжя є, жито чи просо, гляди, й пшенички вузлик, городнього насіння, картопелька — несіть докупи. А ви, Денисе, складіть комірчину, гуртом допоможемо, для посівматеріалу. Думаю, Кудим зерна підкине на розвод.

— Кахи-ках!.. Знаця, того й зерна жменя.

— Не скісняйтесь, діду, потрусіть приполи.

— Дасть бог врожай, восени віддамо.

— Та я що? Як люди, знаця, так і я. За родную власть…

— То й добре. А ви, молодиці, готуйте реманент, у кого лопата, вила, сапа, — держаки Яценко витеше, — завтра й у поле. Чого ж нам ждати?

— Звісно, і так засиділись, хай йому решето.

— Бур’ян пре, як з води. Не посіємо зараз — заглушить росточки.

— І ще, громадяни, одне. Попросимо Ольгу, хай після роботи, — не часто, коли зможе, — на пошту в Сасове бігає. Вона моторненька. Дивись, новину принесе, як там на фронті, а й раптом письмо.

— Письмо… письмечко… хоч би вісточку, — зашепотіли спраглі за ласкою, за добрим словом осиротілі вуста. Наснилося, хай на мить, що зійшлися губи до губ: трепетні дівочі і жарини парубоцьких, зів’ялі від довгого чекання материнські й гіркі від пороху солдатські.

— Попросимо Ольгу?

— Ой, та я сама бігатиму! І ранечком, і вечерком, і за всяку погоду. Може й Марусинка озветься.

Можна було й розходитись по своїх кутках, але криничуватці топталися один коло одного. Оврам Диня шкріб п’ятірнею волосаті груди, плюскав тепленькими очками:

— Ех, Трояниха, не знала б ти лиха! Труснула мою душу, як грушу… У кого табачок?

— Пригощайся, Овраме. Звиняй, одна потрюха, шкварчить, клята, ще й стріляє.

— Я був живцем себе поховав. Глядь, жінки підняли.

— Наша женщина, щоб ти знав, як верба. Скільки не гнули, не топтали її, а вона коріння пустить — ожива!

— Нашому роду нема переводу. Не було й не буде.

Погомоніли степівчани і понесли весну в розтривоженому серці до своїх землянок. Прийшла ніч, місяць-молодик золотим серпом повис над Інгулом, зітхала темна вода в очеретах, зітхала українська мати, ворочаючись на лежаку. А місяць кликав її в росянисте поле, і велетрудні думи її проростали пшеничним колосом, і дзвеніла вона жаткою серед стиглих хлібів, і рокотала молотаркою, осипаючи на землю чисте зерно.

Хто зрозуміє твою душу, безсмертна матінко-вербо? Хто оспіває тебе?

Ще ранішні тумани, як череда сивих волів, блукали над берегами, ще мерехтіли зорі в холодному небі, а Яшка прокинувся і тихенько, щоб не розбудити свою охорону (почне мати сваритися — до вечора не переслухаєш), тихенько поставив казан на плиту. З теплою водою, з ганчіркою вийшов на вулицю. Прісна росичка зволожила йому губи, од свіжого вітру закололо під грудьми. Коло землянки дрімала трофейна кобила, уткнувши морду в корзину. Яшка налигав її, як теля: мотузку на шию і до пакола. Та коли б і не прив’язав, а просто забив кілок: «Стій мені тут!» — нікуди б не рушила. І куди їй, бідній, рипатись?

— Зараз тебе, бродяго, наваксуємо! — сказав Яшка. — Шик і блєск, пойняла?

І заходився шпарити охлялу скотину. Вся вона — як рубель. Махне Яшка рукою — торохтять її ребра, і кобила аж падає з ніг. «Терпи, моя люба, прив’яжу тебе до дуба», — та ганчіркою з другого боку, та під пузом, та по стегнах. І терпить, щулиться бідолашна, коли Яшка обсмикує реп’яхи, тріскою видлубує лишаї, шарує коростяну холку. «Де ти набралася зарази?» — і знов її літеплом із казана. Валить пара, лізе повсть, стікаються густі дзюрки по жолобках між ребрами. Яшка угрівся за роботою, тільки ноги прихвачує морозець — вода в калюжі, що розлилась на землі, одразу холоне. Щоб не застудить свою любу, Яшка насухо витер її драним піджачком.

— Ну, все! Як новенька…

І справді — кобила посвіжіла. То була брудно-сіра, плямиста, а це, дивись, гнідою стала. І шерсть піднялась, залисніла. І реп’яхових китичок — як не було.

— Після купання, казали батько, годиться кров розігнати, — Яшка ухопився за гриву і — гой! — сидів уже на коні. — В атаку!

Поїхав Яшка у степ стрічати весняне сонце.

Тим часом неквапливо прокидалось село. Закучерявились димки над тихими гробками. Десь мекнула спросоння коза. Гуркнули дверцята. Потягло одвареним лушпинням. Оврам Диня, босий, розхристаний, став на порозі, потягнувся на чисту зорю: «Присмалить сьогодні», — і пішов розвішувати чуні на кілках. Жінки висмикували з-під дашків іржаві лопати.

— Настю! У тебе держалки нема?

— Казала бригадирша, Яценко стеше.

— Ага, ось він іде.

Денис Яценко вів до кузні всю свою артіль. Сам він ішов попереду, в руці — ящичок з інструментом; за ним Ілько з пилкою й сокирою, потім Уляна з вилами на плечі; далі, низкою — дочки й два хвостики, Олесь та Катруся. У дівчинки вузлик з харчами, в Олеся — гільза й щітка. Як по команді, Яценки