Землянка - Віктор Семенович Близнюк

— Мишко! — гаркнув Яшка. — Заверни її. Упаде — голови повідкручую. Пойняли?

Мишко встав, тугіше стягнув мотузком штанці; короткі й обтріпані знизу, вони мішкувато висіли на худому тільці.

Чисте й бліде обличчя Мишка було спокійне, тільки нервово билась набухла жилка на скроні. Мабуть і в Яшчиному серці ворухнулась жалість до виголоданого хлопця.

— Ти не лізь на гору, а камінцями її полякай, — Деркач показав, як це треба зробити.

Мишко тріпнув сивим чубчиком (мовляв, розумію), слухняно поплівся до скелі, і чорна тінь від Купця прийняла його в прохолодні обійми.

Яшка зняв із плеча німецький карабін.

— У мене діло до вас. Давайте постріляємо. Тільки так — на виграш.

— Як це — на виграш?

— Викладайте, що в кого є. Хто перший вцілить, той виграв.

Вовка нерішуче мнявся. Обведе круг пальця рудий — точно. Вцілить чи не вцілить, а ліхтарик забере. «Ну як? Пристаєш?» — запитав очима Олеся. «Хай він проковтне свій карабін!» — зіщулився Яценко, наче йому бризнули холодним за комір. Та Яшку мало цікавило, що собі думають хлопці. Він хазяйновито оглянувся, вибрав невисоку, зручну для упору плаху. Ліг за бар’єром, як і належить стрільцеві: носки — в сторони, п’яти — докупи. Прицілився. Позиція — що називається!

— Моя ставка, — сказав Яшка, розстебнув широкий німецький ремінь і поклав перед собою. — А ваші?

Жаль було Вовці розлучатися з ліхтарем («Механічний! Зносу нема! Ні батарейок тобі, ні мороки, почвиркав — і світить»), але стрільба на виграш — то справа честі, ухилятись ганебно.

Ліхтарик зайняв своє місце поруч глянцьованого ременя. Олесь виклав ножик у темній роговій колодочці. Ставка солідна — два леза, викрутка, швайка.

— Годиться! — прицмакнув Яшка. — Тепер, Зайценко, біжи до церкви, там під стіною протитанкові снаряди, тягни одного сюди.

За кілька хвилин Олесь, крекчучи, уже ніс поперед себе, як підсвинка, блискучий важкий снаряд. Деркач командував:

— Отам поклади, на горбику. Ага, метрів за двадцять. Та не так, Губатий, — денцем до нас. Добре.

Всі троє сховалися за гранітною брилою. Короткий Олесь упав правцем, прикрив потилицю картузиком: «Ой, торохне зараз»…

— Яшка знає, що робить. Ми, трясогузи, в укритії, осколки не дістануть… Пойняли? Ну я перший.

Натренованою рукою він загнав патрон у ствол. Притиснув ложе карабіна до правого плеча. Палець поклав на курок… І дзвінка тиша залягла над Інгулом. Потемніла вода під берегом. Вовка продер одне око, покосився на Яшку. Вилитий кібець, що полює за здобиччю. Сплющене, у сухих лишаях лице. Довга жилава шия. Напружені мускули. Гострий кадик бігає взад-вперед. Років на три старший Деркач, а вигляда як дядько.

— Попадать у капсуль снаряда, — цідить Яшка.

Він довго чавить у руках гвинтівку. То сопе, то багровіє, затамувавши подих. Та швидше, рудий, перцю б тобі під ніс!

— Коза! І де ти взялася?!

Кудимова рябенька, вигулькнувши з бур’яну, спокійно лизала окислений бік снаряда.

— Смальну межи роги, знатиме!

— Не дурій. За що худобу?

— Мовчи, поліцайський наймит. Я б твого Кудима з усіма козами перестріляв.

— Мели, руде, мука буде…

— Блисну!.. Ти знаєш, що Кудимів Федька нашого Максима убив? Падлюга. І рідного брата свого.

— Може, їх кулеметом підкосило. Німці кругом стояли.

— Німці… А ти знаєш, козопас, що таке пульова рана навльот чи навильот? Так от, обох їх, Антона й Максима, у потилицю навльот. Пойняв? Сам бачив. І солдат наш, глянувши, сказав: наганом впритул. Чуби підсмалило…

— Куди ж Федька пропав?

— Втекла поліцейська шкура. Або наші стукнули.

Чи від голоду, чи від напруження пішла обертом голова у Волошки, майнула солом’яним брилем Кудимова хата й покотилась у балку, за хатою гналась перелякана Василина, тягнучи за руку худеньку, як голка, Надійку. «Куди вони тікають?» — хлопець тріпнувся, відганяючи безглузде привидіння. І воно спливло туманом, а натомість з’явився Яшка Деркач, незвично серйозний, і голос у нього був зворушливо щирий:

— По-дурному в житті виходить. Убий мене — не переступлю поріг Кудима. А мати біга туди щовечора, якийсь там приблуда миршавенький, наслухається його теревенів — своїх кутків уночі жахається… Ну добре. Попадись мені, Семене, підеш голенький від мене.

Поки вони говорили, коза обнюхала снаряд і гайнула до церкви. Яшка знов приклався до гвинтівки. Волошка з Олесем уткнули носи в траву, заціпеніли, наче їх придавило каменем.

— Грох! — на шмаття рвонулось повітря. Кози, мов підхоплені хвилею, шарахнулись до скелі. Тюгикнула за рікою луна, дроблячись на скалки.

— Чччорт!.. Промахнувся. Тепер ти, Вовко. Тугіше приклад до плеча!.. Та-ак. Мушку сади на планку.

— Сам знаю, — Вовка викинув гарячу гільзу, з якої ще йшов димок, легко послав уперед затвор, ліктем уперся в землю і вже цілком спокійно прицілився. На горбику місячним кружалом світило денце снаряда. В центрі його — червоне вічко. Капсуль. Трохи нижче треба, під яблучко. Є!.. Раз (пауза), два (пауза), три — дзинь! Крутнувся на місці снаряд, повернувшись до хлопців боком.

— Зайценко, поправ мішень!.. Твоя черга.

Бідний Олесь! Як у нього тремтіли губи, коли він узяв оту незграбну костуряку. Притиснув отерплим тілом гвинтівку (вона, клята, мов жива, билась об камінь), зажмурив очі і, здається, ще й не спіймав курок, як щось, гавкнувши, штовхнуло його в груди.

— Куди ж ти стріляєш? По сонцю? Ану ще раз…

Хлопці, а найбільше Деркач, були захоплені грою, в той час як Мишко повертався до гурту. Він довго морочився — і угугукав, і камінці жбурляв, — поки зігнав Чирву зі скелі. А тут новий клопіт: як ошелешені, кидалися кози то до церкви, то до Купця.