Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

Голос панни Корнелії затремтів від смутку.

— Прошу вас, кличте мене Енн. Це було б так по-домашньому, — поривчасто мовила Енн. — Усі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, кличуть мене пані Блайт, і від цього я почуваюся чужою. До речі, ваше ім’я — майже те саме, про яке я мріяла в дитинстві. Свого імені я не любила, тож в уяві називала себе Корделією.

— Мені подобається ім’я Енн. Так звали мою матір. Старомодні імена — найкращі і найгарніші, як я вважаю. Доки ви будете заварювати чай, покличте, будь ласка, молодого лікаря на розмову зі мною. Він лежить на канапі отам, у кабінеті, ще відколи я прийшла, і душиться від сміху, слухаючи все, що я кажу.

— Як ви довідалися? — вигукнула Енн, надто вражена цією моторошною проникливістю панни Корнелії, щоб заперечувати із чемності.

— Я бачила, йдучи сюди, що ви сиділи разом, а чоловічі витівки я добре знаю, — відповіла панна Корнелія. — Ну от, рибонько, я закінчила цю льолю, тож восьме дитя може з’являтися на світ, коли захоче.

Розділ 9

ВЕЧІР НА МИСІ ЧОТИРЬОХ ВІТРІВ

Енн і Гілберт спромоглися завітати, як обіцяли, на маяк до капітана Джима аж наприкінці вересня. Вони часто збиралися відвідати його, проте щоразу їм ставали на заваді нові обставини. Натомість капітан Джим кілька разів «зазирав» до їхнього Дому Мрії.

— Мені до приписів байдуже, пані Блайт, — казав він Енн. — Мені велика насолода бути тут, і я не відмовлятиму собі в цій радості лише тому, що ви досі не відвідали мене. Не слід за це торгуватися племені, що знає Йосипа. Я прийду до вас, як зможу, і ви прийдете так само, і коли нам приємно погомоніти — то байдуже, чий над нами дах.

Капітанові Джиму дуже сподобалися Гог і Магог, які охороняли камін у будиночку з тією самою гідністю та апломбом, що й колись у Домі Патті.

— Хіба ж вони не гарні хлопаки? — зачаровано промовляв він, щоразу, серйозно й незмінно вітаючись і прощаючись із ними, так само, як із господарем і господинею. Капітан Джим не дозволяв собі ображати хатніх божеств неґречним чи безцеремонним ставленням.

— У вас тут усе майже бездоганно, — похвалив він Енн. — Ніколи ще цей дім не був такий гарний. Пані Селвін мала такий смак, як ви, і вміла творити дива, але тоді люди не мали таких фіраночок, картинок і оцих гарних милих дрібничок, як ваші. Щодо Елізабет — вона жила в минулому. А ви сюди немовби як принесли майбутнє. Я був би щасливий, навіть якби ми з вами ні про що й не розмовляли — а просто приходити сюди, сидіти й дивитися на вас, на ваші картини й квіти — то вже була б мені велика втіха. Красиво… дуже красиво.

Капітан Джим палко шанував красу. Усе прекрасне, що він бачив і чув, приносило йому тонку глибоку радість, яка осявала його життя яскравим світлом. Він болісно усвідомлював, що позбавлений вроди, і бідкався через це.

— Люди кажуть, що я добрий чоловік, — мовив він якось із жалем, — але я, бува, шкодую, що Господь не створив мене лиш наполовину таким добрим, а все решту не вклав в обличчя. Але він, напевне, знав, що робить, як і личить мудрому капітанові. Дехто з нас мусить бути негарним, щоби вродливі — як ви, пані Блайт, — засяяли на нашому тлі.

Якось надвечір Енн і Гілберт усе-таки рушили до маяка. День розпочався похмурим туманом і мрякою, проте закінчився багряно-золотою пишнотою. Над західними пагорбами за гаванню пролягли бурштинові безодні й кришталеві мілини, попід якими палахкотіло вечірнє сонце. Небо на півночі було помережане тонкими золотавими хмарками. Червоне призахідне світло паленіло на білих вітрилах корабля, що линув до південного порту, десь у далекім краю, де ростуть пальми. По інший бік гавані стриміли під багряними променями бліді голі дюни. Праворуч світло лилося на старий сірий будинок між верб над струмком і на коротку мить створювало йому у вікнах вітражі розкішніші, аніж у старовинному соборі. На тлі сірих непорушних стін вони палали, як пульсують гарячкові, поривчасті думки живої душі, котра нидіє в похмурій шкаралупі свого оточення.

— Цей будинок над струмком завжди мовби якийсь покинутий, — мовила Енн. — Я ніколи не бачу там гостей. Стежка від нього веде до битого шляху, проте нею ніхто не їздить. Дивно, що ми ніколи не зустрічали пана й пані Мур, хоч вони живуть за п’ятнадцять хвилин ходи від нас. Авжеж, я могла бачити їх у церкві, тільки тоді не впізнала. Шкода, що вони такі нетовариські — це ж наші єдині близькі сусіди.

— Вони вочевидь не належать до племені, що знає Йосипа, — усміхнувся Гілберт. — А ти вже знаєш, хто була та дівчина, що здалася тобі такою вродливою?

— Ні. Чомусь я щоразу забуваю поцікавитися. Але більше я її не бачила, тож, мабуть, вона справді нетутешня. Ох, подивися — щойно сіло сонце, і спалахнув вогонь на маяку.

Сутінки густішали й велетенський маяк розрізав їх своїм променем, окреслюючи коло над полями, гаванню, дюнами та затокою.

— Я відчуваю, наче воно може підхопити мене й закинути далеко в море, — тихенько проказала Енн, коли світло маяка впало просто на них. Їй стало краще й затишніше, коли вони так близько підійшли до мису, що опинилися далеко від сліпучих, мерехтливих спалахів.

Зійшовши на стежину, що вела до мису крізь поля, Енн і Гілберт зустріли чоловіка — такого чудернацького на вигляд, що попервах вони відверто витріщилися на нього. Був він явно вродливий: високий, широкоплечий, із правильними рисами обличчя, римським носом і прямим поглядом сірих очей; на ньому був святковий костюм заможного фермера — усе це свідчило про те, що він міг бути мешканцем Чотирьох Вітрів чи Глена. Але по грудях його майже до колін спадала рікою кучерява темна борода, а вниз по спині з-під простого повстяного капелюха каскадом бігло густе каштанове волосся.

— Енн, — пробурмотів Гілберт, коли вони відійшли достатньо далеко, щоб чоловік не зміг їх почути, — ти ж не додавала того, що дядько Дейв називає «краплиною акту Скотта»[15] до лимонаду, який ми пили перед виходом із дому?

— Не додавала, — відповіла Енн, тамуючи сміх, щоб він не сягнув слуху таємничої прояви. — Але хто ж це може бути?

— Не знаю, та якщо на мисі в капітана Джима є такі примари, мені доведеться про всяк випадок брати