Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері
— Ти лишишся тут, зі мною, моя дівчинко, — ліниво проказав Гілберт. — Я не дозволю, щоб ти линула від мене в серця бур.
То було раннє надвечір’я; вони вдвох сиділи на своєму ґанку з червоного пісковику. Великий спокій панував на землі, у небі й на морі. Високо над ними ширяли сріблисті чайки. Виднокіл узявся довгим і тонким мереживом рожевих хмар. У довколишній тиші лунала хіба невпинна гомінка існя хвиль та вітрів. Бліді айстри квітнули на зів’ялих туманних луках поміж обійстям і гаванню.
— Мабуть, лікарям, що мусять безсонними ночами доглядати хворих, не кортить пригод, — поблажливо озвалася Енн. — Якби ти нині добре виспався, Гілберте, то був би, так само, як я, готовий до польотів фантазії.
— Я добре попрацював нині вночі, Енн, — замислено відповів Гілберт. — Із Божою поміччю я врятував людині життя. Уперше я можу беззастережно це ствердити. В інших випадках я, можливо, допоміг своїм пацієнтам одужати, але нині, Енн, якби я не лишився в Аллонбі й не став на прю зі смертю, та жінка до ранку померла б. Я випробував новий метод, який іще ніколи не застосовувався в Чотирьох Вітрах. Сумніваюся навіть, що досі хтось наважувався вдатися до нього поза стінами лікарні. Навіть у кінгспортській клініці його вперше випробували щойно торік. Я й сам нізащо не наважився б на таке, якби не був упевнений, що іншого виходу немає. Я ризикнув — і мені вдалося. Тепер чудова дружина й мати врятована — і вона проживе ще багато щасливих та плідних років. Уранці, коли над гаванню сходило сонце, я їхав додому й дякував Богові, що обрав для себе цей фах. Я боровся й переміг — подумай, Енн, — я переміг Великого Руйнівника. То була моя мрія, відколи ми розмовляли з тобою про те, якій роботі хочемо віддати життя. Нині вранці моя мрія здійснилася.
— Це єдина твоя мрія, що здійснилася? — запитала Енн, яка, хоч і добре знала відповідь, усе ж прагнула почути її ще раз.
— Ти все знаєш, моя дівчинко, — усміхнувся Гілберт, дивлячись їй в очі. У цю мить на ґанку білого будиночка на узбережжі Чотирьох Вітрів сиділо двоє цілковито щасливих людей.
Аж раптом Гілберт проказав геть іншим тоном:
— Мені здається чи я справді бачу корабель, що пливе стежиною сюди, напнувши всі вітрила?
Енн глянула й звелася на рівні ноги.
— Це, мабуть, панна Корнелія Брайант чи пані Мур із візитом, — здогадалася вона.
— Я йду до свого кабінету, і якщо це панна Корнелія — попереджаю тебе, що буду підслуховувати, — мовив Гілберт. — Судячи з того, що я чув про панну Корнелію, розмова з нею щонайменше не буде нудна.
— Це може бути пані Мур.
— Ні, пані Мур не схожа за статурою. Днями я бачив, як вона працювала у своєму саду, і, хоч я дивився звіддалік і не розгледів добряче, вона здалася мені доволі стрункою. Але, певне, вона геть не товариська, якщо, будучи твоєю найближчою сусідкою, іще ні разу не зайшла до тебе.
— Тоді вона, мабуть, не схожа на пані Лінд, інакше цікавість неодмінно привела б її сюди, — мовила Енн. — А це, напевно, панна Корнелія.
Це й справді була панна Корнелія; до того ж, панна Корнелія прийшла не просто собі із коротким та чемним вітальним візитом до молодят. Під пахвою в неї був великий пакунок із рукоділлям, а коли Енн запросила її увійти, гостя охоче скинула крислатий капелюх від сонця, який, назло всім зусиллям вересневих вітрів, тримала в неї на голові міцна гумова шворка, протягнута попід білявою дулькою на потилиці. Капелюхи на шпильках — е ні, це не для панни Корнелії! Гумові шворки задовольняли її матір, отож вони цілком задовольнять її саму. Панна Корнелія мала свіже, кругле, рум’яне лице й веселі карі очі. Вона нітрохи не скидалася на традиційну стару діву, а в усьому її вигляді було щось таке, що вмить підкорило серце Енн, котра, із її вродженою здатністю розпізнавати рідні душі, відчула, що панна Корнелія їй сподобається, попри сумнівну екстравагантність суджень і безсумнівну екстравагантність убрання.
Ніхто, окрім панни Корнелії, не з’явився би в гостях у біло-блакитнім смугастім фартуху, попід яким виднів би капот у велетенські рожеві троянди на шоколадному тлі.
І ніхто, окрім панни Корнелії, не міг би мати в такому вбранні надзвичайно гідного й пишного вигляду. Якби панна Корнелія завітала в королівський палац, до молодої дружини якогось принца, вона й тоді була б так само велична й так само почувалася б хазяйкою становища. Достоту так само недбало протягла б вона свої розцяцьковані трояндами волани мармуровою підлогою й так само спокійно взялася б виводити принцесу з омани, буцім наявність чоловіка — байдуже, королевича а чи звичайного селянина, — це щось варте похвальби.
— Я принесла із собою шитво, пані Блайт, рибонько, — мовила вона, розгортаючи якусь дорогу й вишукану тканину. — Мушу якнайшвидше закінчити, і не маю ні хвилини зайвої.
Енн здивовано поглянула на білосніжну річ, розкладену на широких колінах панни Корнелії. Авжеж, то була дитяча льоля, невимовно гарна, із малесенькими брижами та зборками. Панна Корнелія негайно нап’яла окуляри й почала шити химерними стібками.
— Це для пані Проктор із Глена, — пояснила вона. — Днями в неї буде вже восьме дитя, а в домі для нього — ані пелюшки. Решта семеро зносили все, що зоставалося від першого, і тепер вона не має ані часу, ні сил, ні бажання пошити йому щось новеньке. Ця жінка — справжня мучениця, пані Блайт, повірте мені. Коли вона виходила за Фреда Проктора, я знала, як воно виявиться. Він був одним із цих ваших спокусливих негідників. А після одруження перестав бути спокусливим і лишився тільки негідником. Пиячить і не дбає про сім’ю. Хіба не типовий чоловік? Не знаю, як би пані Проктор і могла гідно вбрати своїх дітей, якби не поміч сусідів.
Як невдовзі дізналася Енн, панна Корнелія була єдиною сусідкою, яку турбувало гідне вбрання юних Прокторів.
— Тож я, коли почула, що буде восьме дитя, надумала й собі для нього щось пошити, — вела
