Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

— Тоді я прийду. І, певне, буду часто вам набридати. Маю честь запросити й вас до себе в будь-яку годину. Нікого в мене зазвичай і немає, крім Першого Помічника, хоч той, на щастя, товариська душа. Слухач він добрий і знає чи не більш за всіх Мак-Алістерів, але неговіркий, бідака. Ви молоді, пані Блайт, а я старий, проте душі наші мовби як одного віку. Ми обоє із племені, що знає Йосипа,[12] як сказала б Корнелія Брайант.

— Із племені, що знає Йосипа? — здивувалася Енн.

— Еге ж. Корнелія геть-чисто всіх на світі ділить на два види — тих, хто знає Йосипа й тих, хто не знає. Коли хтось мовби як має з вами однакові погляди, думає схоже й любить ті самі жарти, — тоді він належить до племені, що знає Йосипа.

— О, звісно, — мовила Енн, сяйнувши спалахом розуміння. — Це те, що я колись називала — і досі називаю, хоч тепер уже в лапках, — «рідними душами».

— Так-таки є, — погодився капітан Джим. — Як його не назви, це про нас. Коли ви зайшли нині в кімнату, пані Блайт, я поглянув на вас та й кажу собі: «Вона з племені, що знає Йосипа», — і дуже зрадів, бо інакше нам розмова одне з одним не принесла б жодної втіхи. Плем’я, що знає Йосипа — це сіль землі, я так собі думаю.

Місяць саме зійшов, коли Енн і Гілберт вийшли провести своїх гостей. Гавань Чотирьох Вітрів перетворювалася на диво, виткане із мрії та мерехтливого сяєва — зачароване місце, над яким не може здійнятися жодна буря. Сріблисте місячне світло барвило верхівки осокорів, високих і темних, мов силуети ченців якогось таємничого ордену.

— Я завжди любив осокори, — мовив капітан Джим, махнувши рукою в їхній бік. — То дерева принцес. Тепер вони більше не модні. Люди бідкаються, що вони засихають згори й від цього вигляд у них мовби як миршавий. Так-таки є, коли не ризикувати своїм карком щовесни й не лазити стригти їх по драбині. Я щороку робив це для панни Елізабет, то її осокори завжди були чепурні. Вона їх дуже любила. Вони з першим-ліпшим не знатимуться. Клени, пані Блайт, — то миле дружнє товариство, але осокори — дерева з вищого світу.

— Яка гарна ніч, — мовила стара пані Блайт, сідаючи в бричку.

— Ночі майже всі гарні, — відповів капітан Джим. — Але нині я дивлюся на це сяйво — і мовби як думаю собі, що ж лишилося для раю. Місяць — мій великий друг, пані Блайт. Я його завжди любив, відколи себе пам’ятаю. Я був малий, восьмиліток, і якось надвечір заснув у саду, а мене ніхто й не шукав. Прокинувся я сам-один серед ночі й мало не на смерть перелякався! Які тіні й дивні звуки шугали довкола мене! Я весь закляк, лише припав до землі й трусився, біднятко. Мовби як нікого не лишилося у світі, я один — а світ такий величезний. А тоді я побачив місяць — як він дивиться на мене поміж гілок яблуні, мов давній друг. І зразу втішився. Устав і пішов додому, відважний як лев, тільки й поглядав на місяць. Багато ночей я дивився на нього з палуби корабля, плаваючи в далеких морях… Чого ви всі не велите мені закрити рота і йти додому?

Нарешті змовк останній прощальний сміх. Енн і Гілберт, узявшись за руки, обійшли свій сад. Струмок, що розтинав один із його кутків, мерехтливо брижився між тіней беріз. Маки на його берегах здавалися чашами, налитими місячним сяйвом. Від квітів, що їх висадила пані Селвін, линув у тінисте повітря тонкий аромат, немов краса й благословення священних минулих днів. Енн зупинилася в темряві й зірвала стеблину.

— Люблю запах квітів уночі, — мовила вона. — Тоді можна пізнати їхню душу. О, Гілберте, цей будиночок — саме те, про що я мріяла. І я така рада, що ми не перші, хто прогулювався тут у вечір після весілля.

Розділ 8

ПАННА КОРНЕЛІЯ БРАЙАНТ ЗАХОДИТЬ У ГОСТІ

Той вересень у Чотирьох Вітрах був місяцем золотаво-бузкових туманів — місяцем днів, напоєних сонцем, і ночей, що купалися в місячнім сяйві та пульсували зорями. Ані буря, ані різкий порив вітру не затьмарили його. Енн і Гілберт вили своє гніздечко, гуляли узбережжям, плавали в човні вздовж затоки, їздили до гавані Чотирьох Вітрів і до Глена, а часом — каталися безлюдними, порослими папороттю стежками в лісі довкруж каналу; одне слово, проводили медовий місяць так, що їм могли би позаздрити всі закохані світу.

— Навіть якби наше життя обірвалося нині, прожити його було варто — заради цих останніх тижнів, — мовила Енн. — Хтозна, чи будуть у нас іще колись чотири таких гарних тижні — та вони в нас були. Усе — вітри, погода, люди, Дім Мрії — допомагало зробити наш медовий місяць дивовижно прекрасним. Відколи ми сюди приїхали, навіть жодного дня не дощило.

— І ми ні разу не посварилися, — піддражнив її Гілберт.

— Ну, та із цим «що довше зволікаєш — то більшу втіху маєш», — процитувала Енн. — Я така рада, що ми вирішили провести наш медовий місяць тут. Наші спогади про нього будуть завжди пов’язані з Домом Мрії, а не безладно розкидані поміж чужих земель.

Атмосфера їхнього нового дому чаїла в собі присмак романтики та пригод, що його Енн ніколи не відчувала в Ейвонлі. Там, хоч вона й мешкала біля моря, її життя не було так тісно пов’язане з ним. А в Чотирьох Вітрах воно було повсюди й ненастанно кликало її до себе. Із кожного вікна свого нового дому вона бачила мінливий морський пейзаж. У вухах їй відлунював невпинний шепіт хвиль. Щодня в гавань заходили кораблі й ставали на якір у Глені, а потім, у призахіднім світлі, відпливали до портів, що могли бути на іншому боці земної кулі. Рибальські човни під білими вітрилами зранку пливли через протоку, а ввечері верталися з уловом. Щасливі й безтурботні мореплавці та рибалки прямували червоними дорогами вздовж берега. Тут повсякчас витав дух майбутніх мандрів і пригод. Тутешній триб життя не був такий усталений, як ейвонлійський — над гаванню віяли вітри змін, море вабило до себе мешканців узбережжя, і навіть тих, хто не міг відгукнутися на його поклик, поймав незвичний трепет, хвилювання й відчуття нових незвіданих можливостей.

— Тепер я розумію, чому деякі чоловіки не можуть не йти в море, — мовила Енн. — Це бажання, що деколи