DUTY FREE - Оксана Форостіна
Елайджа не одразу зрозумів, що вони, власне, ніколи не кохалися. Формально, так було. Вони рідко коли доходили до його помешкання, провалюючись дорогою в темні й просторі підвали, у майстерні її друзів-художників (від яких вона часто мала ключі, і цей факт роздирав Елайджине серце), у нічні подвір’я, з яких так добре було видно зоряне небо над ними і вогник цигарки на балконі другого поверху: «ось, — подумав Елайджа, прилаштовуючись до неї ззаду, — ми тільки вітер для цього чувака, він, певно, в треніках і капцях, він зараз покурить і повернеться до своєї хати, до свого телевізора, до теплого застояного повітря із запахом грибка на стінах, пивними етикетками на дверях туалету, він вдає, що нічого не чує, а міг би крик підняти, ось яка вона — чоловіча солідарність!». Одного разу вони навіть зважилися на петинґ у ложі Оперного театру під час балетної вистави, де крім них були присутні п’ятеро осіб, зокрема — знімальна група загальнонаціонального телеканалу. Їхніми були дахи й горища, туалети і коридори якихось офісів. Вони ніколи не кохалися так, як кохаються нормальні люди. Елайджа не міг її вловити, опанувати — вона розчинялася в темряві, яка їх огортала, у повітрі — нічному, липневому, налитому аміачним і котячим смородом повітрі під’їздів, сповнених луною дитячих голосів, що долинали з подвір’я через прочинені вікна Елайджиної кімнати спекотного полудня. Він не міг пробитися до неї — вона була зіркою, і довкола неї кружляли, немов планети орбітами, її музика, її друзі та знайомі, її закохані фани, якісь алкоголіки та божевільні, ґанґстери, міське шумовиння, п’яні крики на далеких нічних вулицях.
Якось сонячного надвечір’я — їхньої першої весни 1997 року — вона залишила його чекати при вході до чергової майстерні під приводом, що треба купити цигарок. Кіоск був лише за квартал, власне, за квартал був центральний проспект міста, дивовижно, наскільки тихою була ця вулиця так близько від самого центру в годину пік — хтось уже йде з роботи, хтось підтягується на зустрічі, студенти з університету збираються на побачення.
Елайджа простояв біля входу в будинок п’ять хвилин. Мабуть, Ванда зустріла якогось знайомого і тепер триндить. Він пішов до кіоску, але її там не було. З жахом, що вони могли розминутися, повернувся, дорогою, ясна річ, зустрів набридливого співробітника, який заходився щось з’ясовувати. Минуло ще п’ять хвилин. Ванди не було.
Про що Елайджа міг думати в цей момент? Про те, що тільки такий придурок, як він, має феноменальну здатність потрапляти в такі ідіотські ситуації. Про те, що вони справді могли розминутися, і тепер Ванда вважає, що він передумав і звалив. Про те, що з Вандою могло щось статися, наприклад, її викрали ґанґстери чи спровокували до світоглядної дискусії «клюмбівці». Про те, що вона могла зустріти кохану свекруху, яка саме зібралася до них у гості. Про те, що хтось міг упасти їй на хвіст, і тепер вона теж опинилася в дурній ситуації. Про те, що вона про нього забула. Про те, що вона на нього забила.
Швидше за все вони розминулися. Розчарована Ванда пішла додому. В такому разі які мають бути його подальші дії? Зателефонувати їй увечері? По-перше, є ризик нарватися на чоловіка, по-друге, це означає його, Елайджи, зацікавленість у цих стосунках. А він точно знає, що цього показувати в жодному разі не можна. Ніколи. Принаймні, якщо він справді в цих стосунках зацікавлений.
Він не вперше цієї весни ловив себе на відчутті, що оточений сотнями невидимих глядачів, сотнями пар очей, які з цікавістю ловлять кожен порух його обличчя.
Із-за рогу вискочила захекана Ванда.
— Слухай, я тут знайомих зустріла, сіла до них у машину поговорити, ми доїхали до світлофора, а там не можна було ставати, коротше, я бігла від самого Оперного сюди.
Його усе ще не полишали сотні поглядів, невидимих свідків, коли вони опинилися в герметично зачиненій, абсолютно темній комірчині метр на півтора, на глибині десяти метрів від поверхні міста (масивні перекриття, австрійська цегла, а над нею п’ять поверхів будинку початку століття, під нею невідомо що, напевно, ще кілька поверхів підземель, про які вже всі давно позабували, а може, навіть плавуни, тут же ще якихось кілька сот років тому були болота) — і коли він відчув її обличчя на внутрішньому боці стегна, коли заглиблювався і падав значно глибше, ніж це насправді було можливо. Він тепер зовсім інакше сприймав навколишню темряву, вона огортала, як вода, і Ванда була частиною цієї темряви.
Дорогою додому Ванда думала про те, що сповнена сперми, що відчуває це під час ходи, від бруківки тягне теплим повітрям, тепле повітря забирається під сукню, а хода в неї змінилася, ось ідуть перехожі, цікаво, чи відчувають вони її новий запах, чи відчувають вони, як вона заповнена Елайджею і ще чимось.
А Елайджа того вечора знову думав про невидимих спостерігачів: ось вони дивляться на чашу центру міста — тисячі очей із тисячі точок спостереження, ця чаша чудово прострілюється. Що вони бачать у свій приціл? На передньому плані — внутрішні подвір’я-колодязі, провалля з білизною, мотлохом, дитячими возиками та попільничками на довжелезних, нескінченних балконах-лабіринтах, з лінивими котами, прочиненими кватирками й задушливим запахом масного їдла, трохи вище — брунатні дахи, на другому плані — провалля темних вікон, світло чужих життів у вікнах підсвічених, десь унизу — пустельні прірви вулиць і провулків, оптичний обман, бо прірви насправді сповнені життя — у них там життя таке, на дні, — зелень дерев у небесах, і нарешті вежі старого міста з відблисками центральних вулиць на стінах і чорнішими од неба вістрями.
[1997, літо]Того першого літа до Львова приїхав ще один волонтер, і
