DUTY FREE - Оксана Форостіна
Вони сприймали світ страшенно серйозно. Коли довкола надмір усього — надмір добрих книжок та фільмів, ексцентричних людей, зображень і запахів, кольорів та ідей — рано чи пізно це починає діставати, навіть так трохи піднуджує. Не можна ж переслухати всю музику та перечитати всі цікаві книжки. Якщо маєш нещастя й собі писати книжки чи малювати, то це ще й обіцяє психоз: як не повторюватися, не бути банальним, але й не бути застарілим, потрапляти в потік і залишатися неповторним? А тут вони ще якихось десять років тому збиралися разом, щоби подивитися кіно чи послухати музику, просто тому, що кожен фільм показували лише раз і в напівконспіративному кінотеатрі, а платівка була одна на ціле місто. Вони тоді всі читали практично ті самі книжки й знали ті самі імена — не більше й не менше. До того ж їм вдавалося відгадати за цими нечисленними артефактами іншу частину великої мозаїки, їм були підвладні такі ж прориви, що й у великому світі. Елайджа не міг похвалитися глибокими знаннями, радше мінімумом уявлень про магістральні світові досягнення, але він був певен, що саме тут, саме в місці, де він тепер є, живуть направду великі художники і музиканти, що ніде в світі не пишуть таких проникливих віршів, що він потрапив у сам центр світу й що тепер життя компенсує йому надто пізнє, аби встигнути до Берліна 1990-го, народження.
Наймолодші з них, за спостереженнями Елайджи, перейняли цю традицію: ділитися один з одним музикою і фільмами, цілим натовпом ходити на вечори поезії, принюхуватися один до одного і розпізнавати один одного власне за цими критеріями: що читаєш, що слухаєш, на кого ходиш. Елайджа не мав надмірних ілюзій щодо їхньої кількості й невдовзі почав упізнавати певну частину тих самих облич, куди б не приходив. Вони трепетно поспішали на довколакнижкові зустрічі: вихід переважно тоненьких, мов брошури, книжок був подією, вартою щонайпильнішої уваги. Інколи на всіх цих зустрічах він глибше занурювався у красу й чуттєвість публіки, надто дівчат, ніж у сам зміст. Все це робило Елайджу ще щасливішим: отже, влучив.
А оскільки про все це він писати не хотів і не міг, його повідомлення обмежувалися коротким звітом про свої успіхи на роботі, здоров’я і політичну ситуацію в Україні.
[2009, березень]У ранковому потязі до Франківська, мружачись від сонця, відбитого екраном лептопа, сонний Елайджа спостерігав за компанією тинейджерів, років 16-17, не більше. Вони вже практично нічим не відрізнялися від своїх ровесників десь у Німеччині чи Штатах — вбрані у ті ж молодіжні шмотки, такі ж кеди, з такою ж вузенькою краваткою до тих кедів і джинсів. Один із них грав на гітарі, інший вибивав ритм на коліні — видно, їхали на свій перший, може, другий виступ, на якийсь відбірковий тур фестивалю. Чотири хлопці, одна дівчина, яка, певно, була їхнього віку, але виглядала старшою. Хлопці як могли приховували свою увагу до неї, вона ж трималася впевнено, але під поверхнею цієї впевненості Елайджа впізнавав хвилі того щасливого торжества, на яке багате життя у такому віці — моменти втілення нескінченних підліткових очікувань, приємного напруження від невизначеності в товаристві (вона явно не була чиєюсь дівчиною, але як мінімум один із хлопців був у неї закоханий), ще не прожитої вповні свободи, кайфу від подорожі з друзями, легкості й віри в те, що надалі може бути ще кайфовіше, ще цікавіше, що все тільки починається…
За вікном діловито порпалася у городах їхня країна, якщо точніше — трохи вилюдніла за останнє десятиліття галицька провінція. На неї ліг легкий шар заможності й зарадності, частково заробітчанського, частково місцевого походження, тут і там виринали ознаки комфорту й добробуту, принаймні бідність і зацькованість більше не впадали у вічі. Тільки їх усе одно хотілося врятувати, допомогти їм усім вирватися з цих нескінченних зобов’язань: віддавати борги та кредити, підтримувати потрібні зв’язки, готуватися до свят, дивитися телевізор, давати хабарі, працювати печінкою, вітати мудаків із днем народження, виголошувати їм тости, закушувати канапками зі шпротами, цілувати ручки дамам у приймальнях та схожим на працівників державних установ попам у церквах, лизати дупи, ходити на хрестини, працювати у передвиборчих штабах. Чи вони би захотіли вирватися, якби мали можливість?
Розморений ненаситним ранішнім сонцем і безсонною ніччю, Елайджа передчував повільний самотній сніданок і схожий на маленькі німецькі міста Франківськ (колись давно, в його минулому житті, він приїжджав сюди з іншими американськими експатами разом відсвяткувати День Подяки), прогулянку від готелю до місця тренінґу. Сьогодні тут на нього чекали власники маленьких пансіонів у Карпатах, вельми вдячні, що тренер приїхав у низький сезон, тож вони могли спокійно залишити на цей день свої обійстя. На кава-брейку вони всі залишатимуть йому візитки і буклети з приблизно однаковими коментарями про друзів-приятелів, які, можливо, колись матимуть бажання відпочити в горах, жалітимуться на киян та донецьких, які підняли ціни на землю, та лінивих гуцулів, які цю землю їм продають. Під час спільного обіду вони цілком перемкнуться на розмову між собою, переповнену незрозумілими для Елайджи подробицями, і він зможе просто слухати й спостерігати, зосереджуючись радше на інтонаціях і жестах, ніж на змісті й динаміці. У нього тут є кілька знайомих, з якими він попередньо не домовлявся, але можна спробувати видовжити цей вечір, навіть ціною знову недоспаної ночі.
З насолодою перебираючи ці думки в голові, Елайджа доїхав до готелю й, оголосивши на рецепції про свій заброньований номер, виявив, що серед його речей ніде немає паспорта: ні в ще раз перетрушеному багажі, ні в номері львівського готелю, про що його запевнили телефоном.
«Чи встигну я тепер звідси вибратися?» — спізнюючись на семінар, Елайджа намагався скласти в голові бодай якийсь план.
