DUTY FREE - Оксана Форостіна

кілька місяців Елайджа мав ділити з ним житло. За смішні — за американськими мірками — гроші він винайняв ще одне помешкання — в старому місті, на вулиці Краківській. Не могло бути й мови, аби там жити, зрештою, не було потреби, та й перед новим сусідом було би незручно, він повсякчас потребував Елайджиної допомоги, ставив купу дурних запитань, його ковбасило від вражень та кидало емоційною шкалою від захоплен­ня новою країною до нападів паніки.

Кам’яниці було щонайменше триста років. Вікно ви­ходило у внутрішній двір і, напевно, взимку тут було доволі похмуро. Але тепер, коли сонце здіймалося високо, його вистачало, аби залити кімнату світлом, липнем і теплом нагрітого каміння. У помешканні не було ні ванної, ні душу, лише туалет та відділений від решти кімнати шторкою умивальник. Воду подавали за графіком — від 6 до 9 ранку й від 6 до 9 вечора, власне тоді, коли їх тут не було, тому Елайджа час від часу заходив поповнити запаси у баку. Але квартира була у самому центрі, їм обом було зручно, вони обоє розуміли, як багато важить дорогоцінний час між денними справами.

Нечасті плановані зустрічі вони призначали через пейджер, а це означало, як правило, кілька годин тягучої невизначеності. Вона мала лише трохи вільного часу вдень, він підлаштовувався під неї. Вона часто запізнювалася, він сидів у маленькому коридорчику й прислухався до рипіння сходів. Сонце гріло старі меблі, сіру й вологу постіль, тканий килим, прикріплений цвяшками до стіни, з прочиненого вікна пахло нагрітим піском, було чути сусідських дітей на подвір’ї. Він сидів і боявся подивитися в дзеркало, бо знав, що побачить на обличчі страх. «Якщо вона не прийде, якщо вона не прий­де, якщо вона не прийде», — вистукувало Елайд­жине серце. Вона приходила й заповнювала кімнату останніми новинами, розкидала речі, хлюпалася за шторкою, попередньо сунувши Елайджі в руки книжку чи журнал з наплічника, жартувала з приводу чеського кришталю у креденсі, пластмасових квітів та килимів на стінах. Потім вона йшла, вона майже завжди виходила раніше за нього — у неї бували напади обережності — й він, відраховуючи хвилини, боровся з бажанням наздогнати її та намагався якомога швидше залишити квартиру, намагався не роззиратися, мало не замружувався, аби тільки ця кімната не врізалася йому у пам’ять без неї.

Одного разу вони зустрілися під час якогось релігійного вірменського свята, вірмени тоді ще правили на вулиці, під катедрою, Богу дякувати, ця вулиця у Львові практично пішохідна, по-південному лінива і навіть взимку тепла — Вірменська вулиця. І ось вірменська громада, практично вірменська родина, стоїть під мурами, вірменський хор співає свої тисячолітні хорали, й Елайджа одразу, вмить помічає її: вона стоїть осторонь, і хор, ясна річ, цікавить її найбільше, у людей, які самі співають, хор має викликати насамперед фізіологічну цікавість. І ще через якусь секунду Елайджа бачить, що це не вірмени в чорному одязі й не їхні янгольські співи, розмиті у повітрі, вологому й гарячому, випадають з цього часу, і з цього місця, і з людського місива, потоку перехожих — з хіпарів, бомжів, перекупок, перукарок, а вона — така ж гаряча й яскрава, як весь цей львівський люд і львівський полудень — дивовижно окремішня, ніби вирізана і вклеєна в чужорідне тло.

Від усього цього крутилася голова, все це заважало йому по-справжньому її відтрахати, коли вони піднялися у помешкання, тому що трахати її треба було з усією цією хернею. Відтак Елайджа зрозумів, що насправді вся ця херня трахає його. Із вірменами включно.

[1997, літо]

Він шалено її ревнував. Він ревнував її до чоловіка, до музикантів з її групи, до минулого, до фанатів і фанаток, до всіх, кому вона щедро роздавала поцілунки й автографи, з ким безсоромно фліртувала в його присутності, до барменів — у неї всюди були знайомі бармени, до подруг, які сідали їй на коліна — є такий тип подруг, такі мовчазні, коротко стрижені вічні дівчата, у них завжди ніжні очі, завжди ніжні очі на мокрому місці й прикриті фєнічками зап’ястки. Він ревнував її до написаних крейдою на асфальті освідчень перед входом до радіостанції, на якій вона працювала, до журналістів та журналісток, які брали у неї інтерв’ю, до усіх читачів цих інтерв’ю, до усіх, у кого вставав на один звук її голосу в радіоефірі. Він ревнував її до написаних пісень, за кожною з яких стояла невідома йому історія. Він ненавидів тинейджерок, які намагалися бути до неї подібними, копіювали її зачіску, прикраси, одяг, манеру говорити. Їхні стосунки ніколи не були стосунками двох людей, себто справою двох, їх супроводжували погляди, в яких були цікавість, захоплення, ревнощі, заздрість, хіть і співчуття.

Якось він намагався скласти їй товариство під час великого концерту до Дня міста. Величезний похмурий охоронець — рагуль із низьким чолом і квадратною щелепою — не пускав Елайджу за сцену, коли під’їхало таксі з Вандою. Вона поцілувала Елайджу і пішла за сцену, через плече пообіцявши йому передати перепустку кимсь із оргкомітету.

Охоронець саме вагався, чи не пропустити Елайджу вже, коли зовсім юний худенький хлопець з наплічником та бісерними браслетами на руках, який весь цей час спостерігав за їхньою боротьбою, несподівано зухвало крикнув на втричі більшого охоронця: «Та ви що, не бачите, з ким він?».

Велет у чорній уніформі геть розгубився від такої постановки запитання, й Елайджа прослизнув за турнікет. Він озирнувся на хлопця з вдячністю і схопив погляд, який запам’ятав на все життя. У цьому погляді було обожнювання.

Приблизно тоді ж Елайджа почав відчувати виснаження, так, ніби організм чинив опір насиченості його тутешнього життя та вимагав дотримання умов експлуатації. Приблизно раз на місяць він протягом доби просто не міг встати через біль в усьому тілі та виснажливу нудоту. Цю періодичність Елайджа навіть почав сприймати як данину, яку він має сплачувати, інтенсивність в обмін на втрачений час. Одного разу його вирвало жовчю просто на вулиці. Він того дня вирішив таки піти на роботу. Хоча, яке там на роботу: просто треба було вийти у цей сірий літній день, у парке передгрозове тепло, яке