Блакитний Замок - Люсі Мод Монтгомері
— Я й справді не розумію, що ці бідні дурники у мені бачать і чому стають через це удвічі дурнішими, — часто казала Олів. Валансі мала охоту сказати: «І я теж цього не розумію», але стримувалася, згідно як із дипломатією, так із істиною. Бо вона чудово РОЗУМІЛА. Олів Стірлінг була однією з дівчат, через яких чоловіки втрачають розум, так само як Валансі належала до тих, що на них ніхто двічі не гляне.
— А все ж, — підсумувала Валансі з новоздобутою і немилосердною певністю, — вона як ранок без роси. ЧОГОСЬ їй бракує.
РОЗДІЛ XI
Тим часом початок гостини тягнувся поважно й розважно, як і годилося у Стірлінгів. Кімната була доволі холодною, попри календар, отож тітка Альберта ввімкнула газове опалення. Вся родина заздрила їй через це опалення — окрім Валансі. У її Блакитному Замку, коли наступали прохолодні осінні ночі, в кожному покої у камінах палахкотів веселий вогонь, але вона швидше замерзла б, аніж спрофанувала Замок газовим опаленням. Допомагаючи тітці Веллінгтон краяти холодне м’ясо, дядько Герберт повторив свій одвічний жарт: «Чи в Мері є баранчик[22]?». Тітка Мілдред розповіла давню історію, як то вона знайшла загублену обручку, патраючи індичку. Дядько Бенджамін розповів СВОЮ улюблену історію (всім іншим вона вже неабияк приїлася), — колись він піймав і покарав когось за крадіжку яблук, а той хтось став пізніше знаменитим. Сестра у других Джейн описала свої страждання через запалений зуб. Тітка Веллінгтон захоплювалася формою срібних ложечок тітки Альберти і з болем серця зазначала, що одна ложечка з її набору загубилася.
— Це розбило весь комплект. Я так і не знайшла другої такої, а це був мій весільний подарунок від любої старенької тітоньки Матильди.
Тітка Ізабель зауважила, як змінилися пори року, — вона не розуміла, що ж трапилося з нашими колишніми теплими веснами. Тітонька Джорджіана, як завше, обговорювала останній похорон і вголос розмірковувала, «хто першим із нас відійде». Тітонька Джорджіана ніколи не вимовляла грубого слова «смерть». Валансі подумала, що могла б їй відповісти, але не стала робити цього. Кузина Гледіс звично нарікала — племінники, що гостювали у неї, общипали пуп’янки на вазонах і замучили виводок її улюблених курчат. «Деяких аж до смерті, моя люба».
— Хлопці є хлопці, — поблажливо нагадав дядько Герберт.
— Але ж вони не повинні поводитися так по-звірячому, як дикі звірі, — заперечила кузина Гледіс. При цьому оглянула всіх присутніх, — чи зрозуміли вони її дотеп? Всі усміхнулися, окрім Валансі. Кузин Гледіс затямила це. Через кілька хвилин, коли зайшла мова про Елен Гамільтон, кузина Гледіс назвала її «одною з тих соромливих простеньких дівчат, що ніяк не можуть здобути чоловіка», і при цьому значуще зиркнула на Валансі.
Дядько Джеймс вирішив, що розмова знизилася до банальних пліток. Він спробував підняти її рівень, розпочавши абстрактну дискусію «про найвище щастя». Всі мали розповісти, що вони вважають «найвищим щастям».
Тітка Мілдред думала, що найвищим щастям для жінки є бути «кохаючою і коханою дружиною й матір’ю». Тітка Веллінгтон вважала, що таким щастям є подорож по Європі. Олів — що це бути такою великою співачкою, як Тетрацціні[23]. Кузина Гледіс скорботно зауважила, що найбільшим щастям для НЕЇ було б повністю звільнитися від невриту. Тітонька Джорджіана понад усе хотіла «повернути свого любого покійного брата Ричарда». Тітка Альберта туманно висловилася, що найбільше щастя — це «знайти поезію життя», і одразу ж дала кілька розпоряджень покоївці, щоб нікому нічого не пояснювати.
Місіс Фредерік заявила, що найбільшим щастям є присвятити своє життя любові та служінню іншим, а кузина Стіклс і тітка Ізабель згодилися з нею (тітка Ізабель мала такий ображений вираз, наче місіс Фредерік випередила її в останню мить).
— Всі ми дуже схильні, — вела далі місіс Фредерік, не даючи відібрати собі таку гарну можливість, — жити у самолюбстві, бездуховності та у гріху.
Решта жінок почулися так, наче це їм докоряли за приземленість їхніх ідеалів, а дядько Джеймс здобув певність, що рівень розмови здійнявся аж надто високо.
— Найбільше щастя, — раптом невлад сказала Валансі, — це чхнути, коли хочеться.
Всі сторопіли. Ніхто не зважувався промовити й слова. Чи ж Валансі хотіла пожартувати? Це було неймовірним. Місіс Фредерік, що потроху заспокоювалася, коли обід йшов своєю чергою, а Валансі не чинила ніяких вибриків, затремтіла знову. Але вона зміркувала, що обачніше буде не озиватися. Дядько Бенджамін не був таким обачним. Він кинувся туди, де місіс Фредерік боялася ступити.
— Досс, — усміхнувся він, — яка різниця між юною дівчиною і старою панною?
— Одна весела і турбот не знає, а інша плаче та зітхає[24], — відповіла Валансі. — Дядьку Бене, ви вже з п’ятдесят раз загадували цю загадку, наскільки я пам’ятаю. Якщо вам це так НЕОБХІДНО, то, може, спробуєте якусь нову? Бо це така помилка — даремно когось смішити.
Дядько Бенджамін збовванів. Ніколи в житті він, Стірлінг, «Стірлінг і Фрост», не чував подібного. І то ще від Валансі! Він розгублено оглянувся, намагаючись зрозуміти, що про це думають інші. Але всі наче дивилися в порожнечу. Бідна місіс Фредерік заплющила очі. Її губи рухалися, тремтячи, — як при молитві. Можливо, вона й справді молилася. Ситуація була настільки безпрецедентною, що всі почувалися ні в сих, ні в тих. Лишень Валансі далі спокійно їла салат, наче нічого й не сталося.
Тітка Альберта, рятуючи свою гостину, занурилася у розповідь, як то її недавно укусив собака. Дядько Джеймс, щоб підтримати тітку Альберту, запитав, де саме вкусив її пес.
— Трохи нижче католицької церкви, — відповіла тітка Альберта.
Тут Валансі пирснула. Ніхто більше не сміявся. Що ж тут смішного?
— Це така частина тіла? — спитала Валансі.
— Що ти маєш на увазі? — розгублено спитала тітка Альберта, а місіс Фредерік уже ладна була повірити, що всеньке життя намарне служила Господу.
Тітка Ізабель вирішила, що тільки в її силах приборкати Валансі.
— Досс, ти жахливо худа, — сказала вона. — Складаєшся з САМИХ кутів. Ти не спробувала б трішки поповніти?
— Ні, — Валансі не просила і не давала пардону. — Але можу
