Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

— Як-небудь проживу.

— Але як же…

— Я ж був колись рибалкою, Господи, — і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. — Ви ж пам’ятаєте, Боже, як на озері, десь біля Генісарета здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… — і старий Петро засміявся, — мало не втоп!

— Ну, от бачиш! Не по чину пішов. Еге ж! — і сказав тоном наказу: — Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію Євангелія.

— Давно вже записано, Боже.

— І всі це вивчають?

— Вивчають.

— І всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?

— Аякже!

— Коренять і шельмують?

— Ого-го!

— І ти раденький з того?

— Раденький, Господи.

— А яким ти голосом говориш про це?

— Бодренним, як і велено, Господи.

— Прочухани любити слід.

— Щоб і ногами не дриґать?

— Як то?

— А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дриґає». Ось як! А я таки дриґаю…

— Додриґаєшся!

— Але ж я… вже просто не можу більше вчувати, як ти, Господи, приймаєш не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти Господа Бога гріхи, а проти людей, проти правди! І я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…

— Ще одне слово, — застеріг Господь, — і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.

— Та мої ж заслуги перед престолом Всевишнього відомі всім!

— Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки — найбільші заслуги перед престолом Всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…

— Ще одне слово, Вседержителю, — спокійно застеріг апостол, — і доведеться переписувати весь виклад Нового Завіту.

— Мовчу, мовчу… — гірко зітхнувши, сказав Преблагий.

— Мовчання пориває до мислення, Боже.

— Ти певен? А я став балакучий… еге?

— Еге.

І вони — там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч Господь Бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:

— Ти таки, Петрику, спустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… — І він іще довго, пан Бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: — І взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?

І святий Петро, в которий раз, скорився.

— Та ще дізнайся: хто це там пір’я підсипав у наш ладан? І запиши… і запиши!

— Добре, Господи, — сумно сказав він. — Служба є служба…

— А служба Божа — найпаче.

— Нехай, — сказав Петро і низенько вклонився. — Піду. Спущусь туди. Все взнаю. Й запишу.

І осінив себе хрестом.

А Вседержитель сказав:

— Боже помагай.

29

— Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний. — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!

— Можу, — знизав плечима Михайлик.

— Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.

— Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім’ям, як це завжди бувало, коли він сердився.

Роксолана відійшла.

— Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний.

— Верхи, — відповів за нього Мамай.

— А твоя неня?

— І паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати — з усіма її достойностями й вадами. — Чи не так, ненько?

— Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха.

— Нема — так буде!

— Може, коли й буде, а поки що… — І вона вклонилась панові Пампушці. — Служила я тобі аж двадцять і п’ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — І кивнула синові: — Ходім!

— Ходімо, — блиснув зубами парубок.

— Рушили, — сказав Козак Мамай.

І раптом свиснув.

Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.

Аж Песик Ложка гавкнув.

Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.

Спустивши з повода свого коня Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.

За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.

Але спинився.

І сказав Демидові Пампушці:

— Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?

Песик Ложка гавкнув.

— Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка.

— Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.

— Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.

— Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола…

І Песик Ложка схвально кивнув головою.

— А то й від горобця?

І Песик знову потвердив Козакові слова.

— А чи й від курки навіть?

І Ложка знову гавкнув.

— Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я…

Але скінчити не встиг.

Підкравшись до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:

— Каяк! Каяк!

І пан Купа, мало не ґиґнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба здоровенна синя-пресиня ґуля.

Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.

Роксолана, склавши добру ціну жартові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:

— Лобуряка!

А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:

— Прощавайте, люди добрі.

— Щасти тобі Боже, Мамаю! — щиро прогули голоси.

Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.

Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.

І наш молодець на цей раз не одвернувся.

Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:

— Параско, одійди!

— Кохайлику?

— Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик