Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
От чому люди в Пампущинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.
Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, — бо знав же пан Купа, що Мамай — недобрий проти панства чародійник і що ані ворогувати з ним, ні накладати з тим лукавим химородником не приведи господь… Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби Козак воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.
От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:
— Чи не з того світу, Козаче?
— З того світу, — відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили.
І спробував пожартувати:
— Що ж там наші батьки поробляють?
— А що ж! — лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. — Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить… Така, як бачиш, дяка вам від Бога за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки… — І стиха засміявся і сказав: — Ти ось мені й не відповів: про що ж ти Бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до Вседержителя? Чого? Скажи!
Та й що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі козарлюзі?!
24
Що міг сказати?
Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, — війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?
А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?
Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?
А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?
Чи, може, те, що вирішив обозний задля цього достойного діла всіх одурити?
Одурити й нинішнього гетьмана, який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушивши угоду Переяславської ради…
Одурити й січове козацтво, городян, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника гетьмана, — одурити сірóму та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…
Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…
Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в Господа Бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий, либонь, і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний — псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьмана, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п’яти…
І тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.
— Чого ж мовчиш? — напосідав Мамай. — Чи ти живим-таки до раю просишся?
— Бодай хоч по смерті.
— А тебе й по смерті в рай такого не пустять!
— Та чому ж? — збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. — Чому ж таки не пустять?
— А тому, що сотворив його пан Бог та й висякався!
— Бог сотворив мене по своєму образу і подобію, — статечно відмовив пан обозний.
— Хіба ж Господь такий кумедний?
— Це блюзнірство! — проголосив Пампушка.
— А все-таки в рай ось таких не пускають!
І знов стурбовано спитала пані Купа:
— Чому ж? Чому?
25
— Тому, тому! — весело передражнив її Мамай і нарешті пояснив Пампушці: — Не пустять до раю тому, що ти — лисий.
— Та й що? — спитав обозний.
— Лисих же в рай не пускають.
— Хто це тобі сказав?
— Це зна й останній дурень!
— Але чому ж то лисих не пускають?
— А тому!.. — І Мамай почав пояснювати: — Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся такий собі очіпок чи, як його французи називають, «перрюк», та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в Царство Небесне, там дірка така вузенька замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою — святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подумав, що ти — задки, голим афедроном наперед…
— Чим-чим?
— Афедроном… тобто голим ґузном наперед, — коли ти по-грецькому не тямиш! — то святий Петро й подума, що ти задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, — скаже, — за ґевал такий», — та й прожене… — І Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампущині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.
Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:
— Це блюзнірство.
— Блюзнірство, — погодився Мамай. — Неповага до старшого чином.
— Богозневага навіть, — підказав обозний.
— Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: Бога я в серці маю, як і всякий козак.
— То невже ж ти гадаєш, що Вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого — ні? Невже ж ти думаєш, що пан Господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?
— Усердя аж до усердя? — кепкуючи, спитав Козак
