Українська література » Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Читаємо онлайн Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
українського хвилини завше з’являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помóга, — отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом або перестерігала про близьку біду…

От чому люди в Пампущинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.

Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, — бо знав же пан Купа, що Мамай — недобрий проти панства чародійник і що ані ворогувати з ним, ні накладати з тим лукавим химородником не приведи господь… Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби Козак воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.

От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:

— Чи не з того світу, Козаче?

— З того світу, — відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили.

І спробував пожартувати:

— Що ж там наші батьки поробляють?

— А що ж! — лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. — Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить… Така, як бачиш, дяка вам від Бога за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки… — І стиха засміявся і сказав: — Ти ось мені й не відповів: про що ж ти Бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до Вседержителя? Чого? Скажи!

Та й що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі козарлюзі?!

24

Що міг сказати?

Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, — війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?

А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?

Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?

А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?

Чи, може, те, що вирішив обозний задля цього достойного діла всіх одурити?

Одурити й нинішнього гетьмана, який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушивши угоду Переяславської ради…

Одурити й січове козацтво, городян, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника гетьмана, — одурити сірóму та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…

Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…

Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в Господа Бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий, либонь, і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний — псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьмана, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п’яти…

І тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.

— Чого ж мовчиш? — напосідав Мамай. — Чи ти живим-таки до раю просишся?

— Бодай хоч по смерті.

— А тебе й по смерті в рай такого не пустять!

— Та чому ж? — збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. — Чому ж таки не пустять?

— А тому, що сотворив його пан Бог та й висякався!

— Бог сотворив мене по своєму образу і подобію, — статечно відмовив пан обозний.

— Хіба ж Господь такий кумедний?

— Це блюзнірство! — проголосив Пампушка.

— А все-таки в рай ось таких не пускають!

І знов стурбовано спитала пані Купа:

— Чому ж? Чому?

25

— Тому, тому! — весело передражнив її Мамай і нарешті пояснив Пампушці: — Не пустять до раю тому, що ти — лисий.

— Та й що? — спитав обозний.

— Лисих же в рай не пускають.

— Хто це тобі сказав?

— Це зна й останній дурень!

— Але чому ж то лисих не пускають?

— А тому!.. — І Мамай почав пояснювати: — Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся такий собі очіпок чи, як його французи називають, «перрюк», та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в Царство Небесне, там дірка така вузенька замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою — святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подумав, що ти — задки, голим афедроном наперед…

— Чим-чим?

— Афедроном… тобто голим ґузном наперед, — коли ти по-грецькому не тямиш! — то святий Петро й подума, що ти задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, — скаже, — за ґевал такий», — та й прожене… — І Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампущині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.

Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:

— Це блюзнірство.

— Блюзнірство, — погодився Мамай. — Неповага до старшого чином.

— Богозневага навіть, — підказав обозний.

— Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: Бога я в серці маю, як і всякий козак.

— То невже ж ти гадаєш, що Вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого — ні? Невже ж ти думаєш, що пан Господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?

— Усердя аж до усердя? — кепкуючи, спитав Козак

Відгуки про книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: