Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

Паску зазвичай святкували біля моря. Починалося свято з малювання писанок. Чистий четвер був єдиним днем у році, коли всім дітям, а не лише Віллі, дозволяли заходити до літньої майстерні Марії-Терезії, куди слуги вже приносили все необхідне. Кожен отримував по кілька писачків, досхочу яєць і концентрований відвар із лушпиння цибулі кольору букової кори. Умоченими в рідкий віск із-під полум’я свічки писачками діти малювали на писанках великі квіти, потому кидали яйця у відвар цибулі, де писанки набували насиченого кольору. Опісля яйця виймали, стирали рушничками віск, і писанки розквітали білими пелюстками на темному тлі.

У п’ятницю ходили до плащаниці. Того дня ціла архікнязева родина перебиралася до вілли в містечку Пулі, звідки йшла пішки на богослужіння. Навіть якщо Великдень припадав на квітень, тут уже було спекотніше, ніж у Відні в серпні. Проте ціла родина вбиралась у чорне й о десятій ранку заходила до костелу, «дуже гарного, дуже старого, дуже італійського», як казала про нього міс Раян.

Для родини архікнязя в церкві залишали спеціальні місця — інкрустовані позолотою крісла з пурпуровими подушками на сидіннях. Вільгельм найбільше запам’ятав великодні відправи, які служив старенький італійський священик Дон Антоніо. Того дня до церкви ходили ще двічі: о третій і на вечірню о сьомій. Через це обід пересували на шосту. Під час великоднього посту по середах і п’ятницях у Под’яворі не їли м’яса і його взагалі не подавали на стіл. А в останні чотири дні посту, перед самим Великоднем, не їли також яєць, масла та молока. Це вимагало від кухаря неабиякої фантазії, бо йому доводилося подавати на стіл страви хоч і геть пісні, але неодмінно смачні.

Одного разу під час вечірні у великодню п’ятницю дев’ятирічний Віллі не встиг за всіма і загубився в натовпі. Потому йому соромно було пробиватися крізь юрбу до своїх і він якийсь час простояв між іншими дітьми з містечка. Декотрих із них він зустрічав раніше на вулицях і впізнав тепер, а інших так старанно зачесали і святково вбрали, що впізнати їх було складно. Аж під кінець служби він помітив, що стоїть не праворуч, де належало стояти чоловікам, а ліворуч, поряд із жінками та дітьми. Це змусило його почервоніти. У той момент Дон Антоніо разом із іншими священиками у фіолетових рясах зійшов од вівтаря донизу, несучи під великим вишитим пологом хрест. Священики зупинилися біля родини архікнязя, той поцілував хрест, а потім усі парафіяни урочистою процесією зі запаленими свічками в руках рушили надвір, вийшли з церкви і поволі посунули вулицями міста, до центральної площі. Там уже зібралися численні туристи, котрі приїздили сюди, щоби побачити цю незвичну церемонію. Понад дві години хресний хід просувався від вулиці до вулиці, від каплички до каплички, а тим часом у кожному вікні містечка горіло по дві свічки.

На щастя, батьки не помітили відсутності Віллі, тож на зворотній дорозі він став на своє місце, а брати і сестри лише зацікавлено позирали на нього. Увечері перед сном він розповів їм, що його виманила з церкви вродлива італійка, повела за собою в тінисту алею парку і там змусила себе поцілувати. Він розповідав це так переконливо, що на якийсь час йому повірила навіть Елеонора, та зрештою він сам себе виказав, розсміявшись.

П’ятнична церемонія була найбільш виснажливою частиною великодніх святкувань. Порівняно з цим неділя минала легко та безтурботно, в гості на обід до Габсбурґів приходили Дон Антоніо й інші священики містечка, а після обіду діти вирушали на полювання за яйцями. Величезні шоколадні яйця з дорогими подарунками всередині, загорнені у барвистий папір, дорослі позаховували у траві саду.

Великодньої неділі святкові столи прикрашали тарілки з писанками, між якими лежали пластівці тонко нарізаної шинки. Та ні яєць, ані шинки ніхто не їв, тож їх потому роздавали бідним.

Найбільшою подією понеділка після Великодня була невеличка щорічна регата, яку організовував Карл-Штефан. Подивитися на неї збирались усі довколишні мешканці.

— Тобі на олії яйце всмажити чи на шкварках? — питає бабця Софія маленьку Галину і нарізає цибулю акуратними пів-кружальцями.

Бабця навчила і Галину різати цибулю саме так: спершу навпіл, а потому кожну з половинок класти надрізом на дошку й відтинати тоненькі півкружальця. Вона терпляче пояснювала ще зовсім маленькій Галині, що сік цибулі, випаровуючись, прямує вгору, тому, якщо різати, ледь відхилившись назад, пекучі випари не потраплять в очі й не плакатимеш. Саме так бабця і робила, а додатково її захищали окуляри з товстими скельцями.

Мама робила зовсім не так. Вона тримала цибулину в руках і нарізала спершу поздовжні пласти, далі смужки, а потому квадратики, намагаючись якомога більше подрібнити цибулю. При тому мама не відхилялася назад і завжди плакала у процесі нарізання. Крізь сльози сміялась і казала, що це корисний плач, бо прочищає сльозові протоки. І тільки тоді, коли Галина вже подорослішала, мама зізналася їй, що завжди ненавиділа різати цибулю саме через цей пекучий біль в очах, тому поступово почала вживати дедалі менше цибулі, аж поки відмовилася від неї зовсім.

— А хіба бабушка Альона не розказала тобі, як зробити так, аби очі не пекло? — запитала Галина, переконана, що всі бабці на світі наділені потаємними знаннями про те, як уникнути непотрібного болю та