Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

заперечують або не усвідомлюють цього. З 1925 року немає жодного публіциста, який би не вважав, що сам неминучий та банальний факт народження в певній країні й належності до певної раси (або до певної суміші рас) не є винятковим привілеєм і достатнім талісманом. Прихильники демократії, котрі гадають, нібито різняться від Ґеббельса, переконують читачів — мовою своїх супротивників — прислухатися до биття власного серця, в якому відлунює голос крові та батьківщини. Пригадую деякі неймовірні дискусії часів громадянської війни в Іспанії. Одні називали себе республіканцями; інші — націоналістами; ще інші — марксистами; і всі мовою гауляйтера розводилися про расу та народ. Навіть прибічники серпа та молота виявилися расистами… З деяким приголомшенням пригадую також одне зібрання, скликане, щоб засудити антисемітизм. Існує багато причин для того, щоб я не був антисемітом; головна з них така: різниця між євреями та неєвреями видається мені загалом несуттєвою, іноді уявною або невідчутною. Ніхто того дня не хотів поділяти мою точку зору; всі твердили, буцімто німецький єврей дуже відрізняється від німця. Марно я нагадував їм, що Адольф Гітлер каже те саме; марно наполягав, що зібрання, спрямоване проти расизму, не мусить миритися з доктриною обраної раси; марно наводив мудрі слова Марка Твена{698}: «Я не питаю, до якої раси належить людина; досить того, що вона людина; нічого гіршого бути не може» («The Man that Corrupted Hadleyburg»[430], стор. 204).

У цій книзі, як і в інших — «The Fate of Homo Sapiens», 1939; «The Common Sence of War and Peace»[431], 1940, — Велс змушує нас пригадати нашу людську сутність і приборкати наші незначні відмінності, якими б пафосними чи колоритними вони не були. Насправді це погамування не надмірне: воно обмежується тим, що вимагає від держав — заради кращого співіснування — те, що звичайна ввічливість вимагає від людей. «Ніхто при здоровому глузді, — заявляє Велс, — не подумає, нібито громадяни Великої Британії є обраним народом, найблагороднішим видом нацистів, які сперечаються за гегемонію в світі з нацистами. Вони — бойовий фронт людства. Якщо вони не є таким фронтом, вони — ніщо. Цей обов’язок є їхнім привілеєм».

«Let the People Think»[432] — така назва збірника нарисів Бертрана Расела. Велс у творі, коментар до якого я окреслив, змушує нас переосмислити всесвітню історію, не віддаючи нікому переваги географічного, економічного чи етнічного характеру; Расел також дає поради щодо спільності. У третій статті — «Free thouht and official propaganda»[433] — він пропонує, щоб у початковій школі навчали читати і водночас не довіряти газетам. Мені здається, цей сократівський шкільний предмет не був би зайвим. Серед моїх знайомих у цьому сенсі мало хто вміє читати навіть по складах. Вони дозволяють ошукувати себе за допомогою друкарських викрутасів; гадають, буцімто подія мала місце, бо так надруковано великими чорними літерами; вони плутають правду з дванадцятим кеглем; не хочуть зрозуміти, що фраза «Всі спроби агресора просунутися далі пункту Б зазнали нищівної поразки» — звичайний евфемізм, ужитий для того, щоб визнати втрату пункту Б. Гірше того: вони певним чином вдаються до магії, вважають, що писати про страхіття означає співробітничати з ворогом… Расел пропонує, щоб Держава спробувала зробити людям щеплення проти цих забобонів і цих софізмів. Наприклад, він наполягає, щоб учні вивчали останні поразки Наполеона, читаючи вочевидь переможні видання «Moniteur»[434]. Він планує, приміром, такі завдання: вивчивши за англійськими джерелами історію воєн із Францією, викласти письмово цю історію з точки зору французів. Наші «націоналісти» вже застосовують цей парадоксальний метод: викладають аргентинську історію з точки зору іспанців, якщо не кечуа чи керанді{699}.

З інших статей не менш влучною є «Генеалогія фашизму». На самому початку автор зауважує, що політичні дії випливають із дуже давніх поглядів, і завжди минає багато часу між поширенням якоїсь доктрини та її застосуванням. Це так: «мінлива дійсність», яка надихає нас або доводить до розпачу і часом нас знищує, є не що інше, як недосконале відлуння давніх суперечок. Жахливий Гітлер із його видимими арміями й таємними агентами — це плеоназм Карлайла (1795—1881) і навіть Й. Г. Фіхте (1762—1814); Ленін — транскрипція Карла Маркса. Відтак справжній інтелектуал уникає дискусій на сучасні теми: дійсність завжди анахронічна.

Расел приписує теорію фашизму Фіхте й Карлайлу. Перший у четвертій і п’ятій із знаменитих «Reden ап die deutsche Nation»[435] обґрунтовує вищість німців безперервним володінням чистою мовою. Цей аргумент майже наскрізь облудний; ми можемо припустити, що на землі не існує жодної чистої мови (навіть якби це були окремі слова, все одно не йдеться про їхні образи; навіть якщо пуристи кажуть «спорт», вони уявляють «sport»); ми можемо нагадати, що німецька мова не така «чиста», як мова басків або готентотів{700}; ми можемо запитати, чим «чиста» мова краща… Більш складним та промовистим є внесок Карлайла. 1843 року він написав, що демократія — це відчай через неможливість знайти героїв, які б нас спрямовували. 1870 року захоплено вітав перемогу «поблажливої, шляхетної, глибокодумної, міцної та милосердної Німеччини» над «хвалькуватою, марнославною, жестикулюючою, задерикуватою, метушливою, надмірно чутливою Францією» («Miscellanies»[436], том сьомий, сторінка 251). Він прославляв Середньовіччя, засуджував парламентське марнотратство, обстоював пам’ять бога Тора, Вільгельма Безбатченка{701}, Кнокса{702}, Кромвеля, Фрідріха II{703}, похмурого доктора Франсії{704} та Наполеона, мріяв про світ, який не був би «хаосом із виборчими урнами», виступав проти скасування рабства, пропонував переробити статуї — «потворні бронзові солецизми» — на корисні бронзові ванни, вихваляв смертну кару, наполягав, що в кожному населеному пункті має бути казарма, низькопоклонничав перед вигаданою ним тевтонською расою. Ті, кого цікавлять інші його прокльони чи вихваляння, можуть звернутися до «Past and Present» (1843) та «Latterday Pamphlets»[437], датованих 1850 роком.

Бертран Расел підсумовує: «Певним чином, справедливо стверджувати, що атмосфера початку XVIII століття була раціональною, а наших часів — ірраціональною». Я виключив би боязкий прислівник на початку цієї фрази.

Коментар до 23 серпня 1944 року

Цей велелюдний день приніс мені три відмінні подивування: міру мого фізичного відчуття щастя, коли мене повідомили про визволення Парижа; відкриття того, що колективне піднесення може бути не ницим; загадкову, але помітну радість багатьох прибічників Гітлера. Знаю, що, з’ясовуючи причини цієї радості, я ризикую уподібнитися зарозумілим гідрографам, які б намагалися дослідити, чи досить одного каменя, щоб зупинити плин ріки; багато хто дорікатиме, що я