Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Євреї перевершили екстравагантністю мусульман. У першій главі їхньої Біблії міститься знаменитий вислів: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло»; кабалісти вважали, що сила наказу Господа походила від літер у словах. У трактаті «Сефер Єціра» («Книга Творіння»), написаному в Сирії чи Палестині приблизно в VI столітті, розповідається, що Єгова Воїнства, Бог Ізраїлів і Всемогутній Бог, створив світ за допомогою основних чисел від одиниці до десяти, а також двадцяти двох літер алфавіту. Те, що числа є знаряддям або елементами Творіння, — це догмат Піфагора та Ямвліха; те, що літери також виконують цю функцію, є очевидною ознакою нового культу письма. У другому абзаці другої глави сказано: «Двадцять дві основні літери: Бог накреслив їх, висік, сполучив між собою, зважив, поміняв місцями і створив із них усе, що є і що буде». Далі йдеться про те, яка літера владарює над повітрям і яка над водою, яка над вогнем і яка над мудрістю, а ще над злагодою, благодаттю, сном та гнівом, і як (наприклад) літера «каф», що має владу над життям, прислужилася для створення сонця у світі, середи — в році та лівого вуха — в тілі.
Християни пішли ще далі. Думка про те, що Бог написав книгу, спонукала їх до гадки, нібито він написав дві книги, і одна з них — Всесвіт. На початку XVII століття Френсіс Бекон у своєму «Advancement of Learning»[414] заявив, що Бог, аби ми не припускалися помилок, дає нам дві книги: перша — Святе Письмо, що розкриває Його волю; друга — книга творів, що розкриває Його могутність і є ключем до першої. Бекон поставив собі за мету дещо набагато вагоміше, ніж просто метафора; він вважав, що світ можна звести до основних форм (температура, густина, вага, колір), які — в обмеженій кількості — складають abecedarium natural[415] або ряд літер, що ними записано текст Всесвіту[416]. Сер Томас Браун 1642 року стверджував: «Існують дві книги, за якими я звичайно вивчаю теологію: Святе Письмо і той всеосяжний і загальнодоступний рукопис, що завжди в усіх перед очима. Ті, хто не побачив Його в першій, виявили Його в другій» («Religio Medici»[417], I, 16). У тому ж абзаці читаємо: «Все суще — штучне, бо Природа — це Мистецтво Бога». Минуло двісті років, і шотландець Карлайл у різних своїх творах, і зокрема у нарисі про Каліостро{680}, перевершив здогад Бекона; він прорік, що всесвітня історія — це Святе Письмо, яке ми розшифровуємо й пишемо навмання і в якому так само пишуть нас. Згодом Блуа зазначив: «Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з’явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім’я, його неминуще Ім’я у списку Світла… Історія — неосяжний літургічний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас» («L'âme de Napoléon»[418], 1912). Згідно з Маларме, світ існує заради однієї книги; згідно з Блуа, ми — рядки або слова, або літери магічної книги, і ця нескінченна книга — єдине, що існує в світі: вірніше кажучи, вона і є світ.
Буенос-Айрес, 1951 р.
Соловей Кітса
Ті, хто часто звертається до англійської ліричної поезії, мусять пам’ятати «Оду солов'ю» сухотного, нужденного і, мабуть, нещасливого в коханні Джона Кітса, яку той двадцятитрилітнім юнаком написав у гемпстедському саду однієї квітневої ночі 1819 року. У приміському саду Кітс чує споконвічного солов’я Овідія{681} та Шекспіра і відчуває власну тлінність, і протиставляє їй неминущий ніжний голос невидимого птаха. Кітс якось зазначив, що поет має творити вірші природно, наче дерево листя; за якихось дві-три години він створив цю сторінку невичерпної та невтолимої краси, яку згодом лише злегка відшліфував; її достоїнства, наскільки мені відомо, ніхто не ставив під сумнів, а от тлумачення — так. Вузол проблеми — у передостанній строфі. Минуща, смертна людина звертається до птаха, якого «не розчавлять ненажерливі покоління» і чий сьогоднішній голос одного давнього вечора чула в полях Ізраїлю моавітянка Рут.
У своїй надрукованій 1887 року монографії про Кітса Сідні Колвін{682} (кореспондент і друг Стівенсона) завважив чи вигадав у цій строфі одну суперечність. Ось його доволі цікаве міркування: «Всупереч логіці і, як мені здається, на шкоду поезії, Кітс протиставляє швидкоплинності життя людини, маючи на увазі індивіда, нескінченне життя птаха, маючи на увазі біологічний вид». 1895 року Бриджес{683} повторює звинувачення; 1936 — Ф. Р. Лівіс{684} підтримує його, додавши такий коментар: «Звичайно, хибність цього судження доводить глибина почуттів, які воно викликає». У першій строфі Кітс називає солов’я дріадою{685}; інший критик, Геррод{686}, всерйоз послався на цей епітет, аби зробити висновок, нібито у сьомій строфі птах названо безсмертним, оскільки йдеться про дріаду, лісове божество. Більш точно висловилася Емі Ловел{687}: «Читач, який має бодай трохи уяви або поетичного чуття, одразу збагне, що Кітсові йдеться не про солов’я, який співає в цю мить, а про весь вид».
Я навів п’ять думок п’яти сучасних і давніх критиків; як на мене, найменш необґрунтованим є судження американки Емі Ловел, однак я проти її спроби протиставити минущого птаха однієї ночі всьому солов’їному виду. Ключ, точний ключ до цієї строфи міститься, я підозрюю, в одному метафоричному абзаці Шопенгауера, котрий ніколи цю строфу не читав.
«Ода солов'ю» датована 1819 роком; 1844-го з’явився другий том твору «Світ як воля та уявлення». У 41-му розділі читаємо: «Запитаймо себе з усією відвертістю: хіба ластівка,
