Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Перше тлумачення, датоване червнем 1894 року. Я переклав би його так: «Вислів святого Павла «Videmus nunc per speculum іп aenigmate» є просвітком, через який можна проникнути в справжню Безодню — душу людини. Жахаюча численність безодень небесного склепіння — ілюзія, вона — лише зовнішній відбиток наших внутрішніх безодень, побачених у дзеркалі. Ми маємо звернути наш погляд усередину і здійснити астрономічні підрахунки у безмежності наших сердець, заради яких Господь пішов на смерть… Ми бачимо Чумацький Шлях лише тому, що він насправді існує в нашій душі».

Друге, датоване листопадом того ж року: «Пригадую одну мою давню думку. Цар — владар і духовний батько ста п’ятдесяти мільйонів людей. Але його величезна відповідальність уявна. Він відповідає перед Богом лише за кількох людей. Якщо під час його правління бідняки в його імперії пригноблені, якщо саме його правління спричиняє незчисленні лиха, хто зна, можливо, справжнім і єдиним винуватцем цього є прислужник, який чистить йому взуття? І хто в таємничих глибинах зрештою цар, хто король, а хто може похвалитися тим, що він простий прислужник?»

Третє взяте з листа, написаного в грудні: «Все є символом, навіть найпекучіший біль. Ми спимо й кричимо вві сні. Ми не знаємо, чи не є те, що нас гнітить, першим потаємним кроком до майбутньої радості. Нині ми бачимо, — твердить святий Павло, — per speculum іп aenigmate, дослівно «крізь дзеркало, невиразно, і так бачитимемо, аж поки не прийде Той, Хто весь полум’я і Хто має навчити нас усьому».

Четверте тлумачення, датоване травнем 1904 року: «Per speculum іп aenigmate, — каже святий Павло. — Ми бачимо все перевернутим. Сподіваючись дати щось, ми отримуємо і таке інше. А відтак (каже мені одна люба засмучена душа) ми перебуваємо на небі, а Бог карається на землі».

П’яте, датоване травнем 1908 року: «Жахаюча думка Жанни про текст «Per speculum». Радості цього світу можуть обернутися пекельними муками, побаченими в дзеркалі, — перевернутими».

Шосте, датоване 1912 роком. Воно міститься на кожній сторінці «L’âme de Napoléon» — книги, метою якої є розгадка символу «Наполеон», що розглядається як попередник іншого героя — також людини-символа, — прихованої в майбутньому. Досить навести дві цитати. Перша: «Кожна людина приходить на землю задля того, щоб бути символом чогось їй невідомого і зробитися піщинкою чи горою з якоїсь невидимої субстанції, що слугуватиме для зведення Града Божого». Інша: «Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з’явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім’я, його неминуще Ім’я у списку Світла… Історія — неосяжний літургічний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас».

Наведені фрагменти можуть здатися читачеві звичайним бажанням Блуа зробити йому приємність. Наскільки я знаю, він ніколи не дбав про те, щоб їх обґрунтувати. А проте мені вони видаються переконливими і, можливо, навіть обов’язковими в межах християнського віровчення. Блуа (повторюю) лише застосував до всього Творіння той метод, який кабалісти-юдеї застосовували до Святого Письма. Ті вважали, що твір, навіяний Святим Духом, є досконалим текстом, тобто таким, де можливість випадковості дорівнює нулю. Це дивне уявлення про книгу, непідвладну грі випадку, про книгу, що є знаряддям незчисленних намірів, спонукало їх міняти місцями слова Святого Письма, рахувати числове значення літер, брати до уваги їхню форму, зважати на те, великі вони чи малі, шукати акровірші та анаграми, а також вдаватися до інших екзегетичних вправ, здатних викликати глузування. Вони стверджують, нібито в творінні вищого розуму не може бути нічого випадкового[428]. Леон Блуа розглядає ці ієрогліфічні літери — знаки Святого Письма, криптографії ангелів — кожної миті і в кожній істоті. Забобонна людина вважає, що опанувала це живе Письмо: тринадцять співтрапезників видаються їй символом смерті; жовтий опал — символом нещастя…

Сумнівно, щоб світ мав певний сенс; тим паче сумнівно, щоб він мав подвійний чи потрійний сенс, завважить якийсь маловір. Я гадаю, що це так; однак я гадаю також, що ієрогліфічний світ, обстоюваний Блуа, якнайкраще відповідає раціональному Богу теологів.

Жодна людина не знає, хто вона насправді, — стверджував Леон Блуа. Ніхто краще за нього не унаочнює це невідання самого себе. Він вважав себе ревним католиком, але був послідовником кабалістів, таємним братом Сведенборґа та Блейка — єресіархів.

Дві книги

Остання книга Велса — «Guide to the New World. A Handbook of Constructive World Revolution»[429] — на перший погляд ризикує видатися банальною енциклопедією образ. Її виразні сторінки викривають фюрера, «котрий вищить, мов наполоханий кролик»; Ґерінґа, «руйнівника міст, які назавтра прибирають розбите скло і беруться за справи, полишені напередодні»; Ідена{697}, «невтішного вдівця, що уособлює Лігу Націй»; Йосипа Сталіна, який химерною мовою продовжує вихваляти диктатуру пролетаріату, «хоча ніхто не знає до ладу, що таке пролетаріат і що та де він диктує»; і «безглузду відвагу»; і французьких генералів, «розбитих усвідомленням власної нікчемності, виробленими у Чехословаччині танками, радіотелефонними голосами та шумами, й вістовими на мотоциклах», «очевидне пораженство» (will for defeat) англійської аристократії; «жалюгідний злостивий конвент» Південної Ірландії; британське Міністерство закордонних справ, «що, здається, не шкодує зусиль для того, щоб Німеччина виграла війну, яку вона вже програла», сера Семюела Гоера, «розумового й морального дурня»; американців і англійців, «які зрадили ліберальну справу в Іспанії»; тих, хто вважає цю війну «війною ідеологій», а не злочинною формулою «сучасного безладу»; простаків, які гадають, нібито досить позбутися чи знищити дияволів Ґерінґа та Гітлера, і світ перетвориться на справжнісінький рай.

Я підібрав деякі закиди Велса; з літературної точки зору вони не закарбовуються в пам’яті; окремі видаються мені несправедливими, однак свідчать про безсторонність його гніву чи обурення. Вони також свідчать про свободу, якою користуються письменники в Англії у доленосні години війни. Важливішою за це епіграматичне буркотіння (з якого я навів лише невеличку дещицю і яке легко збільшити в три-чотири рази) є теорія цього революційного підручника. Цю теорію можна звести до чіткої альтернативи: або Англія ототожнить свою справу із загальною революцією (революцією федералізованого світу), або перемога неможлива й марна. Розділ XII (сторінки 48—54) визначає засади нового світу. В трьох останніх розділах дискутуються менш важливі питання.

Велс, як це не дивно, не нацист. Як це не дивно, тому що майже всі мої сучасники є такими, хоча й