Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

Покінчивши з ними, Біллі сідав у велике м’яке крісло, яке він наполіг купити одразу після контракту з цегельнею, а Сексон умощувалася у нього на колінах і награвала на укулеле; часом вони заводили довгу розмову про свою роботу чи то про плани на майбутнє. То Біллі скаже:

— А знаєш, Сексон, з мене вже робиться політикан — це вдячна робота, бігме, вдячна. Якщо на ту весну шість моїх запрягів не працюватимуть на дорогах та не звозитимуть мені гроші з усієї округи — то я повертаюся до Окленда і скидаю капелюха перед хазяїном, нехай бере мене назад.

То Сексон:

— А таки й справді відкривають новий готель між

Калієнте й Елдріджем. І ходять чутки, що в горах лагодяться будувати великий санаторій.

Або ще:

— Тепер, Біллі, коли ти провів воду на свій луг, — ти його мусиш обов’язково віддати мені під городину. Я його в тебе заорендую. Прикинь, скільки люцерни могло б там вирости, і я заплачу тобі за ринковою ціною, відрахувавши вартість вирощування.

— Що ж, бери й це, — зітхнув Біллі.— Та й нема в мене тепер часу морочитися з дрібницями.

Це вже Біллі трохи кривив душею, бо знайшов же він час устаткувати нещодавно греблю і провести воду.

— Бачиш, Біллі, так буде найкраще, — втішала його Сексон, знаючи, що мрія про безмежні простори опосіла Біллі ще дужче, ніж коли. — Нащо тобі з якимось одним нещасним акром морочитися? Онде їх аж сто сорок! Ми купимо їх обов’язково, коли старий Чевон помре. До того ж та ділянка й справді належить до ранчо «Мадрон». Адже колись це був один суцільний маєток.

— Звісно, я нікому не бажаю смерті,— пробурчав Біллі.— Але старий переводить ту землю, коли пасе на ній свою хирляву худобу. Я добре пригляпувся до його землі. Він має під лугами три ділянки — добрих сорок акрів, а води в горах на всю долину стане. Я б міг стільки корму для коней там виростити, аж дух забиває! Потім там ще є пасовище. — з деревами й крутовинами і таке інше, п’ятдесят акрів, — саме для моїх племінних кобил! І що п’ятдесят акрів — густий ліс, — там гарні місця, і дичина водиться. А його стара валькова стайня зовсім не погана. Треба тільки перестелити дах, і в негоду буде притулок для всієї худоби. Ні, ти лиш подумай, яке жалюгідне пасовище за Пінгом я мушу орендувати для своїх коней! А як би вони могли розкошувати на тих ста сорока акрах, коли б та земелька моя! Не знаю, може, Чевон здав би їх в оренду?

Іншим разом Біллі заносився не так високо.

— Доведеться завтра потарабанитися до Петалуми. Буде аукціон на Аткінсоновому ранчо, — може, й мені перепаде що путяще.

— Ще хочеш коней?

— А хіба ж я не підрядився возити двома підводами ліс для нової винарні? Та й Барні звихнув собі плече і до роботи не скоро ще стане. А Бріджет і зовсім пристала, це безперечно. Скільки я вже не оглядав її й не лікував! Вона й ветеринара збила з пантелику. Декому з решти коней теж не завадило б перепочити. Сіра пара вже надто натрудилася. З Чалим теж не гаразд. Спершу всі думали, що йому з зубами якась притичина — аж ні. Він просто отруйної трави нажерся. Глядіти худобу — це певні гроші, а з усіх чотириногих — коні найтендітніші створіння. Колись, як буде тільки змога, я випишу з Колюзи цілу партію добрячих робочих мулів. Тут їх у мене з рук, як гарячі пиріжки, повиривають. Я ж їх випишу, звісно, на продаж.

Часом Біллі любив і жучка підпустити:

— Між іншим, Сексон, якщо ми вже заговорили за обрахунки, то скільки, на твою думку, коштують Гезл і Геті?.. Яка їхня ринкова ціна?

— Нащо це тобі?

— Питаю — отже, треба.

— Ну, стільки, скільки ти заплатив за них, — триста доларів.

— Мг… — замислився Біллі.— Тепер-то вони коштують багато більше, та про мене, хай буде триста. Так отже, наші обрахунки: чи не виписала б ти мені розписку на триста доларів?

— Та це ж грабіжництво!

— Зовсім ні. Чому, коли я видаю тобі сіно й овес зі своїх засік, ти щоразу даєш мені розписку? Ти ж обрахунки ведеш геть до останнього цента, — піддражнював він її.— Якщо вже ти в мене така ділова жінка, то мусиш і з цими кіньми повестися по-діловому. Я не користуюся ними вже хтозна-відколи.

— Але ж лошата будуть твої,— заперечила Сексон. — Та й племінні кобили для мого діла зовсім не потрібні. Гезл і Геті й без того скоро перестануть городину возити, і їх узагалі шкода для такої роботи. Ти краще накинь оком, ким би їх замінити. От за ту нову пару я тобі дам розписку — тільки без комісійних.

— Гаразд, — поступився Біллі.— Гезл і Геті повертаються до мене, але ж ти повинна заплатити мені геть-чисто все за оренду коней!

— Тоді ти плати мені за своє столування, — загрозила Сексон.

— Якщо ти правитимеш із мене за столування, то я правитиму з тебе відсотки за ті гроші, що я вклав у всю цю халазію.

— Ні, ти не зможеш, — засміялася Сексон. — Це наша спільна власність!

Біллі аж зубами заскрипів від удаваного обурення.

— Удар просто під дихало! — скрикнув він. — Лежу на обох лопатках! Чи ж не прегарні слова — «наша спільна власність»?! — Він захоплено смакував ці три слова. — А коли ми з тобою побралися, найбільше, про що ми мріяли, — це постійна праця, трохи лахміття та сякі-такі меблі, і то все приношене й потерте. Якби не ти, не було б ніякої у нас спільної власності.

— Ото дурниці! Що б я сама могла?! Ти чудово знаєш, що це ж ти заробив ті гроші, з яких почалося наше господарство. Ти платиш Гоу Юмові, і Чан Чі, і старому Гюї, і місіс Поль і… Одне слово, це все ти зробив.

Сексон пестливо провела своїми пальцями Біллі по плечах і дужих біцепсах.

— Це все їм ми завдячуємо, Біллі.

— Та де там у чорта! Це все твоя голова зробила. На віщо придалися б мої м’язи без тямущої голови? Хіба що скебів лупити, на пожильців накидатися та пиячити в шинку. Єдина розумна річ, до якої домислилась моя голова, — це побратися з тобою. Слово честі, Сексон, ти мене вивела в люди.

— Де там у чорта, Біллі! — передражнила вона чоловіка на превелику його втіху. — Куди б я досі скотилась,