Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

життя, таке любе більшості людей. Мене зненацька схопила нова недуга — відраза до людства. Коли я згадую, що Наполеон на острові Святої Єлени, світ мені немилий. Я більш не можу бути солдатом — ось у чім моє лихо. Зрештою, — додав він, зробивши якийсь невимовний дитинний порух, — краса почуттів важить більше, ніж пишні шати. Я нічого не боюся; мені байдуже до людського суду.

І полковник знову сів на лаву.

Дервіль вийшов.

Повернувшись до контори, він послав Годешаля, який був тепер у нього за старшого писаря, до графині Ферро, і та, прочитавши листа, наказала негайно сплатити повіреному Шаберів борг.

— У 1840 році, наприкінці червня, Годешаль, який на той час уже став повіреним, прибув разом із Дервілем до Pi. Коли вони їхали путівцем, що вів до шляху на Бісетр, то побачили на узбіччі під берестом старого діда; такі старигани, посивілі й одряхлілі, вже дослужилися до маршальського жезла злиденності; вони доживають віку в Бісетрі, подібно до того, як убогі жінки знаходять прихисток у Сальпетрієрі. Цей чоловік, один із двох тисяч страдників, що живуть у притулку для старих, сидів на тумбі і був геть заклопотаний нехитрим заняттям, знайомим усім інвалідам: сушив на сонці носовичка, вимащеного нюхальним тютюном, — може, для того, щоб не віддавати його в прання. На його обличчі лежав вираз якоїсь значливості. Він був одягнений у поруділу сукняну куртку — жахливу ліврею, в яку богадільня вбирає кожного зі своїх годованців.

— Погляньте-но, Дервілю, — мовив до супутника Годешаль, — оце стариган! Хіба не схожий він на одну з тих кумедних дерев'яних почвар, що їх привозять із Німеччини? І це створіння живе, воно, може, навіть щасливе!

Дервіль вийняв лорнет, поглянув на сердегу і, не стримавшись від здивованого жесту, сказав:

— Друже мій, цей старий — ціла поема, або, як кажуть романтики, справжня драма. Ви пам'ятаєте графиню Ферро?

— Звичайно. Вельми розумна і мила дама, хіба що надто побожна.

— Цей старезний мешканець Бісетра — її законний чоловік, граф Шабер, колишній полковник; це вона, поза всяким сумнівом, запроторила його сюди. І якщо він живе тут, а не у власному будинку, то тільки тому, що нагадав чарівній графині Ферро: він купив її на вулиці, як купують фіакр. Ніколи не забуду того погляду тигриці, яким вона тоді на нього подивилася.

Після такого вступу в Годешаля пробудилася цікавість, і Дервіль розказав йому історію, що її ми розповіли вище.

Через два дні, в понеділок, друзі повертались до Парижа, і, коли проминали Бісетр, Дервіль запропонував Годешалеві навідати полковника Шабера.

Проїхавши чималий шмат дороги, вони побачили старого — той сидів на пеньку і костуром креслив на піску якісь візерунки. Приглянувшись до нього, друзі зрозуміли, що він уже поснідав і, безперечно, не в своєму притулку.

— Доброго дня, полковнику Шабер, — привітався до нього Дервіль.

— Не Шабер! Не Шабер! Мене звати Іакінф! — відповів старий. — Я тепер не людина, а номер сто шістдесят четвертий, сьома палата, — додав він, дивлячись на Дервіля з тривогою й страхом; так лякаються тільки діти та старі люди. — Ви прийшли подивитись на засудженого до смерті? — мовив він за якусь мить. — Він не жонатий! Він щасливий.

— Бідолаха! — сказав Годешаль. — Може, вам потрібні гроші на тютюн?

Полковник із наївною жадібністю паризького хлоп'яка простяг руку спершу Дервілеві, тоді Годешалеві, і ті дали йому двадцять франків; він подякував безтямним поглядом, сказавши:

— Молодчаги, хлопці!

Прибрав войовничої постави, націлився в них костуром і, усміхаючись, вигукнув:

— Вогонь з обох гармат! Слава Наполеонові!

І намалював костуром у повітрі якийсь химерний закрут.

— Через свою рану він геть утратив розум, — сказав Дервіль.

— Це він утратив розум? — озвався ще один старезний мешканець Бісетра, що спостерігав цю сцену. — Овва! Буває, не знаєш, на якій козі до нього й під'їхати. Цей старий плутько — справжній філософ і несусвітний вигадник! Та сьогодні він справив понеділок — що поробиш? Він живе в Бісетрі з тисяча вісімсот двадцятого року, пане. Того року проїздив тут прусський оціфер; його коляска їхала нагору до Вільжюїфа, а він ішов пішки. Я та Іакінф під ту годину сиділи край дороги. Офіцер теревенив зі своїм супутником, росіянином, таким же грубіяном, як і він. Побачили вони Іакінфа й вирішили пожартувати з нього. От пруссак і каже: «Цей старий стрілець воював іще, мабуть, під Росбахом». А Іакінф у відповідь: «Для цього я був іще замалий, зате мені довелося воювати під Йєною». Пруссак — ані пари з вуст і вмить ушився.

— Оце доля! — вигукнув Дервіль. — Вийти з притулку для сиріт, бути приреченим на смерть у притулку для старих, а в проміжку допомагати Наполеонові підкоряти Єгипет та Європу… — Дервіль замовк. — Знаєте, друже, — сказав він за якусь хвилину, — представники трьох професій у нашому суспільстві — лікар, священик і юрист — не можуть поважати людей. Вони і вбираються в чорне — це, либонь, жалоба по всіх чеснотах та ілюзіях. Але найбільший серед них нещасливець — це повірений. Коли людина звертається до священика, її спонукують до цього каяття, муки совісті, віра; такі почуття облагороджують, підносять і її душу, і душу посередника, чиї обов'язки якоюсь мірою навіть приємні — адже він дає розгрішення, він указує шлях, він умиротворює. А ми, повірені, стикаємося з одними й тими самими ницими почуттями, і ці почуття годі змінити; наші контори — ями для нечистот, що їх неможливо випорожнити. Чого я тільки не надивився, справляючи свої обов'язки! Я бачив, як на горищі вмирав зубожілий батько; його відцуралися дві дочки, а він же дав їм вісімдесят тисяч ліврів річної ренти! Бачив, як палили духівниці, бачив, як матері розоряли своїх дітей, як чоловіки обкрадали дружин, як дружини поволі вбивали чоловіків, користаючись з їхнього кохання, щоб довести їх до божевілля чи до недоумкуватості, а самим утішатися з полюбовником. Я бачив жінок, які прищеплювали своїм дітям такі