Щиголь - Донна Тартт
І досі така тактика в мене спрацьовувала. Але тепер містер Такий-То — у цьому випадку відомий гомик із Верхнього Іст-Сайду на ім’я Лусіус Рів — не заковтнув наживку. Та найбільше мене турбувало те, що він, схоже, думав: а) його надурили навмисне (і тут він мав рацію); б) у цьому обмані брав участь Гобі, він, власне, був хрещеним батьком цієї афери (і тут він рації не мав). Коли я спробував урятувати ситуацію, узявши всю провину на себе, — кахи, кахи, сер, повірте, я просто не зрозумів Гобі, я ж новачок у цьому бізнесі, і, сподіваюся, ви не станете звинувачувати мене, адже робота, яку він виконує, настільки складна й настільки високої якості, що певні непорозуміння іноді можливі, хіба ви не згодні, містере Рів (називайте мене Лусіус), проте добре вдягнений чоловік непевного віку й непевних занять був невблаганним.
— То ви не заперечуєте, що проданий мені товар виготовив Джеймс Гобарт? — сказав він у Гарвардському клубі на обіді, який коштував мені стільки нервів, злегка відхилившись на стільці й водячи пальцем по краєчку склянки з содовою.
— Послухайте…
Я зрозумів, що припустився тактичної помилки, зустрівшись із ним на його території, там, де він знав офіціантів, писав замовлення на папері, а я не міг зіграти роль гостинного господаря й пропонувати йому покуштувати те або те.
— І ви не заперечуєте, що він узяв окрасу у вигляді різьбленого фенікса роботи Томаса Аффлека, я думаю, що це все-таки Аффлек, принаймні один із філадельфійських майстрів, і приладнав її на кришку старовинного, але більш нічим не прикметного подвійного комода того самого періоду? Ми ж бо говоримо про той самий експонат?
— Будь ласка, якщо ви тільки дозволите мені… — Ми сиділи за столом біля вікна, сонце світило мені у вічі, я спітнів і почувався геть погано.
— У такому разі як ви можете стверджувати, що обман був неумисним? З його боку і з вашого?
— Розумієте… — офіціант стовбичив поруч, і я хотів, щоб він пішов, — помилка тут моя. Як я вже сказав. І я пропоную викупити у вас експонат назад із преміальною доплатою, тому не зовсім розумію, чого ви ще від мене хочете.
Та попри свій холодний тон я перебував у стані гострої тривоги, тривоги, яка анітрохи не полегшувалася тим фактом, що минуло вже дванадцять днів, а Лусіус Рів досі не поклав на свій рахунок гроші, які я йому надіслав, — я заходив до банку перед тим, як наштовхнувся на Платта.
Я не знав, чого хоче від мене Лусіус Рів. Гобі виготовляв ці стулені з різних деталей і кардинально змінені меблі («підробнички», як він їх називав) протягом усього свого робочого життя. Склад у Бруклінському порту був цілком завалений меблями з ярличками тридцятирічної давності або й більше. Коли вперше я поїхав туди сам-один і по-справжньому роззирнувся навколо, я був приголомшений, наштовхнувшись на справжні «гепплвайти», на справжні «шератони», на печеру Алі-Баби, напхом напхану дорогоцінностями.
— О Господи, ні, звичайно, — сказав Гобі тріскучим голосом по мобільному телефону, склад був наче бункер, непроникний для телефонних дзвінків, я вийшов із будинку, щоб додзвонитися до нього, і стояв на майданчику доку під вітром, затуляючи одне вухо пальцем. — Повір мені, якби це були справжні оригінали, я давно зв’язався б із відділом американських меблів у «Крістіз»…
Я захоплювався підробничками Гобі протягом років і навіть допомагав йому виготовити деякі з них, але тільки коли я пережив шок, одурений цими раніше не баченими меблями, в мене виникла божевільна думка. Нерідко до нашої крамниці потрапляли музейні предмети меблів у надто пошкодженому стані, такі розламані, що врятувати їх було годі. Для Гобі, який тужив над цими елегантними старовинними рештками, так ніби це ненагодовані діти або погано доглянуті коти, було обов’язком урятувати все, що він міг (двійко фіалів тут, кілька гарно вигнутих ніжок там), а потім завдяки своєму столярному таланту об’єднати їх у чудових юних Франкенштейнів, що в деяких випадках були цілком фантастичними, а в деяких — моделями, які так точно відтворювали період, що їх годі було відрізнити від справжніх речей.
Кислоти, фарба, ґрунт для позолоти й сажа, віск, бруд і пилюка. Старі цвяхи, що поіржавіли від солоної води. Азотна кислота на молодому горісі. Полозки шухляд він зношував наждачним папером; полежавши кілька тижнів під геліолампою, нове дерево старіло на сотню років. З п’яти покалічених обідніх гепплвайтівських стільців він був спроможний виготовити солідний і цілком автентичний на вигляд комплект із восьми предметів, розламавши оригінали, скопіювавши їхні деталі (використовуючи дерево, врятоване з інших пошкоджених меблів того періоду) і збираючи їх почасти з решток оригіналу, а почасти з нових елементів. («Ніжка стільця, — казав він, проводячи по ній пальцем униз, — зазвичай ніжки знизу зношені й посічені, навіть якщо використовуєш старе дерево, треба провести ланцюгом по щойно виструганих ніжках, якщо хочеш, щоб вони відповідали оригіналу… дуже, дуже легенько, я не кажу, що треба лупцювати по них з усієї сили… потерти їх треба по-різному, передні ніжки трохи більш зазубрені, аніж задні, розумієш?») Я бачив, як він складав із геть розламаного буфета XVIII століття стіл, який міг бути виготовлений руками самого Дункана Файфа. («Годиться?» — питав Гобі, стривожено відступаючи назад, здається, не зовсім розуміючи, яке диво він сотворив.) Або — як було з високим чіппендейлівським комодом Лусіуса Ріва — звичайні дерев’яні меблі могли в його руках додаванням орнаменту, врятованого від великої давньої руїни того самого періоду, стати такими, що їх було годі відрізнити від справжнього шедевру.
Більш практична або менш совісна людина отримувала б велику вигоду з такого вміння і спорудила б собі цілий статок (або, як дотепно висловлювався Гриша, такий чоловік «дер би жорсткіше, аніж деруть шльондру за п’ять штук»). Та, наскільки я знав, думка продавати підробнички як оригінали чи взагалі продавати їх ніколи не навідувала Гобі; цілковита відсутність у нього інтересу до того, як ідуть справи в крамниці, давала мені значну свободу в справі добування грошей та сплачування рахунків. Завдяки одній канапі «Шератон» та набору стільців з ажурними спинками, які я продав за розцінками «Ізраеля Сека» довірливій каліфорнійці, молодій дружині інвестиційного банкіра, я сплатив сотні тисяч податкової заборгованості
