Щиголь - Донна Тартт
— Думаю, що так.
— Таке сталося в кількох клубах. Під час великих турнірів він залазив у роздягальні й крав усе, що потрапляло йому під руку. Потім — мабуть, тоді він уже навчався в коледжі — де ж це, в біса, було, може, в Мейдстоуні, — одне слово, Кейбл прилаштувався на літню роботу в одному з клубів, допомагаючи в барі й відвозячи додому старих людей, які надто багато випили, щоб вести машину. Товариський хлопець, добрий балакун — ну та ти ж його знаєш. Він розважав дідів, розмовляючи про їхні воєнні пригоди й таке інше. Припалював їм сигарети, сміявся з їхніх жартів. Він також проводжав їх до дверей їхніх помешкань, а наступного дня вони не знаходили своїх гаманців.
— Я не бачив його багато років, — коротко відповів я. Мені не подобався тон, яким заговорив Платт. — А що він робить тепер, власне кажучи?
— А що він може робити? Свої колишні трюки. До речі, він вряди-годи зустрічається з моєю сестрою, і я хотів би покласти цьому край, якби міг. Одне слово, — сказав він, трохи змінивши тон, — я тут стою й тебе затримую. Я не дочекаюся, коли зможу розповісти Кітсі й Тодді, що зустрів тебе, — а надто Тодді. Ти справив на нього велике враження — він про тебе постійно згадує. Тод буде в місті наступного вікенду, і я знаю, він захоче побачитися з тобою.
V
Я не став брати таксі й пішов пішки, щоб у голові проясніло. Був ясний і вологий весняний день, грозові хмари були перемежовані смугами світла, офісні працівники штовхалися на переходах, але весна в Нью-Йорку тепер завжди була для мене отруєна спогадом про смерть матері, який напливав на мене разом із пахощами нарцисів, розпуклими бруньками на деревах і бризками крові, витончене поєднання галюцинацій і жаху («Чудасія та й годі!» — сказала б Ксандра). А коли сьогодні я почув про смерть Енді, то хтось наче перемкнув рентгенівські промені й перетворив усе на фотографічний негатив, так що навіть із нарцисами, людьми, які вигулювали собак, і копами-регулювальниками, які свистіли на перехрестях, я нічого не бачив навколо себе, крім смерті: хідники були запруджені мерцями, трупи вивалювалися з автобусів і поспішали додому зі служби, через сто років нічого від них не залишиться, крім зубних пломб і кардіостимуляторів, ще, можливо, кількох уламків кістки та клаптів одягу.
У мене не вкладалося в голові, що так могло статися. Я мільйон разів думав зателефонувати Енді, але не робив цього, тому що мені було соромно. Це правда, я не підтримував зв’язку зі своїми колишніми однокашниками, але вряди-годи випадково зустрічав когось із них, а одна наша однокласниця, Мартина Ліхтблау (з якою рік тому я мав короткий такий собі роман, тричі трахнулися на розкладному ліжку), розповіла мені, що Енді тепер у Массачусетсі, ти ще з ним підтримуєш зв’язок, о так, він такий же схиблений, але тепер уміє це особливо підкреслювати, виставляє себе екзотичним ретро — окуляри з товстенними скельцями, вельветові штани помаранчевого кольору і стрижка, схожа на шолом Дарта Вейдера.
«Оце так Енді», — подумав я з ніжністю, потягшись через голе плече Мартини по одну з її сигарет. Я тоді подумав, як було б добре побачитися з ним, — погано, що він не в Нью-Йорку, — можливо, я зателефоную йому, коли на вакації він приїде додому.
Але так і не зателефонував. Через свою параною я не заводив сторінки у Фейсбуці й тому рідко знайомився з новинами, а проте не міг зрозуміти, як до мене не дійшла ця новина, — либонь, причина була в тому, що протягом останніх тижнів я був надто стурбований станом нашої крамниці й не міг думати ні про що інше. Не те щоб ми мали фінансові проблеми, ми, можна сказати, гребли гроші лопатою, так багато грошей, що Гобі, повіривши в те, що я його рятівник (він був на межі банкрутства), наполіг на тому, щоб зробити мене партнером, чого мені аж ніяк не хотілося, з огляду на обставини. Але мої зусилля переконати його відмовитися від свого наміру лише зміцнили його рішучість домогтися, щоб я мав частку в прибутках. Що енергійніше я відхиляв його пропозицію, то наполегливішим він ставав. З характерною для нього великодушністю він приписував мою стриманість «скромності», хоч мій справжній страх полягав у тому, що партнерство проллє офіційне світло на неофіційні оборудки, які здійснюються в крамниці, — оборудки, які вразили б бідолашного Гобі до підошов його черевиків, замовлених у фірмі Джона Лобба, якби він про них довідався. Але він про них не знав. Не знав про те, що я навмисне продав покупцеві підробку, покупець про це здогадався й улаштував скандал.
Я був не проти повернути клієнтові гроші — насправді єдиний для мене вихід був викупити проданий мною товар із невигодою для себе. У минулому такі трюки мені вдавалися. Я продавав дуже змінені або цілком реконструйовані меблі як оригінали; якщо за межами тьмяного світла крамниці Гобарта й Блеквела, удома, колекціонер помічав, що щось не так («Завжди бери з собою кишеньковий ліхтарик, — радив мені Гобі на початку нашої спільної діяльності, — недарма в стількох крамницях антикваріату підтримують таке тьмяне світло»), тоді я — шкодуючи, що товар виявився неякісним, але не відступаючи від свого твердження, що йдеться про оригінал, — галантно пропонував викупити його за ціну на десять відсотків вищу, аніж заплатив колекціонер, за умов і термінів звичайного продажу. Це виставляло мене у світлі порядного хлопця, що вірить у якість свого продукту й готовий на абсурдно великі поступки, щоб забезпечити щастя клієнта, і найчастіше клієнт м’якшав, вирішував зберегти мир і залишав покупку собі. Але в трьох або чотирьох випадках колекціонери погоджувалися на мою пропозицію. Проте такий колекціонер не розумів, що підробка, переходячи з його володіння в моє за ціну, яка свідчила про її нібито високу вартість, відразу забезпечувала себе поважним походженням. Коли вона знов опинялася в моїх руках, я мав папери, які свідчили, що вона була частиною такої-то знаменитої колекції. Попри додаткову ціну, яку я платив містерові Такому-То (здебільшого акторові або дизайнеру одягу, для якого колекціонування було хобі, але він не був колекціонером-професіоналом), я міг обернутися й знову продати свій експонат, іноді
