Щиголь - Донна Тартт
— Розумію.
Я чув чимало історій про те, як містер Барбур випливав у «холодні неспокійні води», а потім виявлялося, що то шалений норд-ост, відразу в трьох штатах оголошували надзвичайний стан, на всьому Атлантичному узбережжі гасла електрика, а Енді, хитаючись і блюючи, вичерпував воду з яхти. Посеред глупої ночі яхту викинуло на мілину, у непроникній темряві її поливає рясним дощем. Сам містер Барбур, голосно регочучи над своїм безалкогольним коктейлем «Вірджин Мері» та вранішньою недільною яєчнею з беконом, не раз розповідав історію, як його з дітьми під час урагану винесло з протоки Лонг-Айленд в океан і радіо в них вимкнулося, як місіс Барбур зателефонувала священикові церкви Святого Ігнатія Лойоли на перехресті Паркової авеню та Вісімдесят четвертої вулиці й протягом усієї ночі молилася (місіс Барбур!), аж поки надійшло повідомлення берегової охорони про повернення яхти на берег («Уперше повіяв сильний вітер, і вона аж до Рима добігла, чи не так, моя люба? Ха!»)
— Тато… — Платт сумно похитав головою. — Мама часто казала, що якби Мангеттен не був островом, він би не жив тут і хвилини. На суходолі він почувався нещасним, завжди тужив за водою — він мусив бачити її, вдихати її пахощі, я пам’ятаю, як їхав із Коннектикуту з ним, коли був малим хлопцем, і замість їхати по 84-й автостраді прямо до Бостона ми зробили багатомильний гак, щоб виїхати на узбережжя. Він невідривно дивився на океан, усі його почуття були спрямовані туди, він милувався тим, як змінюються хмари в міру наближення до океану. — Платт на мить заплющив свої цементно-сірі очі, потім знову розплющив їх. — Ти знаєш, що молодша татова сестра втопилася? — сказав він так тихо, що на мить я подумав, мені вчулося.
Я закліпав очима, не знаючи, що сказати.
— Ні, я про це не знав.
— Так, вона втопилася, — сказав Платт безвиразним голосом. — Кітсі назвали на її честь. Вона стрибнула з човна в Іст-Рівер під час вечірки — усі казали, що це нещасний випадок, бо для неї це була гра, але я скажу, що ніхто не захотів би погратися в такий спосіб, там була шалена течія, і її відразу потягло вниз. Тоді втопився ще один хлопець, він стрибнув за нею, щоб урятувати. А ще був у тата дядько Венделл, який у шістдесятих роках однієї ночі, побившись об заклад, із п’яного розуму намагався допливти до материка. Одне слово, тато завжди бубнив, що вода для нього — джерело життя, фонтан молодості й усе таке, — і справді вона для нього такою була. Але вона була для нього не тільки життям. А й смертю.
Я нічого не відповів. Морські історії містера Барбура ніколи не були особливо переконливими чи змістовними, ніколи не розповідали про реальний спорт, але в них пульсувала якась реальна необхідність, заманливе тремтіння катастрофи.
— І, — Платт міцно стиснув губи, — жахіття було в тому, що на воді він вважав себе безсмертним. Син Посейдона! Непотопний! І чим більш розбурханою була вода, тим ліпше. Він п’янів від шторму, ти знаєш? Низький атмосферний тиск для нього був наче звеселяльний газ. Хоч у той день на морі гуляли хвилі, але то був один із тих світлих сонячних днів, коли так і хочеться вийти в море. Енді дратувала необхідність приєднатися до батька, він саме застудився й творив якусь складну схему на комп’ютері, але ніхто з нас не думав, що існує реальна небезпека. План полягав у тому, щоб прогуляти тата в море, аби він угамувався, а потім повернутися з ним до ресторану на пірсі й заштовхати в нього трохи їжі. Ти розумієш, — він неспокійно схрестив ноги, — на яхті з ним були лише ми двоє, Енді і я, і, сказати правду, тато був уже трохи накручений. Він був накручений іще з попереднього дня, весь кипів — Енді зателефонував мамі, бо він мав роботу й не був певен, що дасть татові раду, а мама зателефонувала мені. На той час, коли я дістався туди на поромі, тата вже опанувала гарячка. Він щось молов про летючі бризки, про туман над водою і про дикий зелений океан, він уже цілком утратив зв’язок із дійсністю. Енді ніколи не міг терпіти батька в такому стані й замкнувся у своїй кімнаті. Мабуть, він уже переситився татом, коли я з’явився.
Тепер я знаю, що ми погано все обміркували, — розумієш, я міг би дати раду яхті й сам. Тато шаленів у домі, і що мені було з ним робити, зв’язати його й замкнути? А потім, ти знаєш Енді, він ніколи не думав про їжу, буфет був порожній, і лише в холодильнику зберігалося кілька заморожених піц… Ми прокатаємо тата до пірса й там пообідаємо, хіба це був поганий план? «Нагодуй його, — завжди радила мені мати, коли тато надто збуджувався. — Заштовхай у нього трохи їжі». Це завжди було першою лінією нашої оборони. Посади його — і примусь проковтнути великий стейк. Часто така нехитра процедура повертала його до норми. І десь у глибині моєї свідомості жевріла думка, що якби він не втихомирився, коли ми висадилися б на материк, ми могли б забути про таверну й відвезти його на пункт швидкої допомоги. Я взяв Енді на яхту лише про всяк випадок. Я подумав, що зайва пара рук може згодитися, бо, правду кажучи, я ліг спати дуже пізно попереднього дня й почувався не зовсім на коні, як мав звичку казати тато. — Він помовчав, потерши долоні об стегна в твідових штанях. — А про Енді ти знаєш — він ніколи не любив моря.
— Я пам’ятаю.
Платт спохмурнів.
— Я бачив котів, які плавають набагато краще, ніж Енді. Правду кажучи, Енді був найнезграбнішим хлопцем серед тих, яких не можна було назвати тупими або недорозвиненими… Господи, ти мав би побачити його на тенісному корті, ми жартували, що
