Щиголь - Донна Тартт
А проте, махнувши на прощання рукою Гобі та Фоґелям — нехай вам щастить, — я похмуро відвернувся — чого я міг сподіватися? Мене розлючував, діймав до кісток її лагідний приязний тон, яким вона говорила зі мною про того «Еверетта», — «ні», чемно відповів я, коли вона запитала, чи я зустрічаюся з кимось, «не те щоб», хоч (і я цим похмуро, свідомо пишався) насправді я спав із двома різними дівчатами, жодна з яких не знала про другу. Одна з них мала бойфренда в іншому місті, а друга — нареченого, від якого стомилась, і коли лежала в ліжку зі мною, то блокувала його дзвінки. Обидві вродливі, а дівчина з рогатим нареченим була справжньою красунею — просто тобі копія юної Керол Ломбард[140], але до жодної з них я нічого не почував. Вони лише замінювали мені Піппу.
Мої почуття мене дратували. Сидіти «з розбитим серцем» (перші дурні слова, які, на жаль, спали мені на думку) було дурістю, сльозливістю й гідною зневаги слабкістю — ой, пхе-пхе, вона тепер у Лондоні, вона має іншого, то випий склянку вина, трахни Керол Ломбард і забудь про неї. Але думка про неї наповнювала мене таким нестерпним болем, що я не міг забути про неї, як не забувають про болючий зуб. Я думав про неї мимовільно, безнадійно, розпачливо. Протягом років думка про неї була першою, коли я прокидався зі сну, і останньою, яка пропливала крізь мій мозок, коли я засинав, а протягом дня вона приходила до мене нав’язливо, безцеремонно, завжди як болісний шок: котра година тепер у Лондоні? Я завжди додавав і віднімав, прикидав різницю в часі, постійно ліз у телефон, щоб визначити час і погоду в Лондоні, — 10:12 вечора, 53 градуси за Фаренгейтом і легкі опади, — стоячи на розі Ґрінвіч і Сьомої авеню біля забитої дошками лікарні Святого Вінсента, прямуючи до центру, щоб зустрітися зі своїм дилером, я думав про Піппу: де вона тепер? Їде в таксі, обідає, випиває з людьми, яких я не знаю, спить у ліжку, якого я ніколи не бачив? Я розпачливо хотів побачити фотографії її квартири, аби додати такі потрібні деталі до моїх фантазій, але соромився їх попросити. З болем у душі я думав про її простирадла, які вони є, я уявляв їх темними, казенного кольору, пом’ятими й невипраними, як то буває в студентському гнізді, уявляв її щоку, бліду, в ластовинні, на тлі темно-червоної або яскраво-червоної наволочки, уявляв, як англійський дощ барабанить по шибках її вікон. Її фото, що висіли в коридорі за дверима моєї спальні, — багато різних Піпп у різному віці — були для мене щоденною мукою, завжди несподіваною, завжди новою; та хоч я й намагався відвертати погляд, проте завжди наче помилково дивився туди, де вона була, де сміялася з жарту когось іншого або всміхалася комусь, та не мені, завжди завдаючи мені свіжого болю, удару, що пронизував мені серце.
І найдивовижніше, що я знав: більшість людей бачили її не такою, якою бачив я, — здебільшого вона здавалася їм трохи чудною зі своєю калічною ходою та дивною рудуватою блідістю. Невідомо з якої химерної причини я завжди переконував себе, що я єдиний чоловік у світі, спроможний її оцінити, — що вона була б шокована, зворушена, а може, навіть подивилася б на себе іншими очима, якби знала, якою вродливою здається вона мені. Але цього не сталося. Розлючений на себе, я зосереджував увагу на її вадах, умисне роздивлявся фотографії, де вона була зображена не в найприємнішому віці й у менш вигідних ракурсах — довгий ніс, запалі щоки, її очі (попри їхній дивовижний колір) здавалися голими через надто світлі вії, — невиразна, як Гекльберрі Фінн. Але для мене всі ці її риси здавалися такими ніжними й особливими, що доводили до розпачу. Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.
Бо в найглибшій, найнепохитнішій частині мого «я» розум нічого не означав. Вона була тим загубленим царством, тією неушкодженою частиною мене, яку я втратив разом із матір’ю. Усе навколо неї було сніговою бурею зачарування, від старовинних валентинок та китайських вишиванок, які вона колекціонувала, до її маленьких запашних пляшечок від «Нілз Ярд Ремедіз»; для мене завжди було щось світле й магічне в далекій і невідомій частині її життя: Vaud Suisse, 23 rue de Tombouctou, Blenheim Crescent W11 2EE[141], мебльовані кімнати в країнах, яких я ніколи не бачив. Не випадало сумніватися, що цей Еверетт («бідний як церковний щур» — його вислів) жив на її гроші, радше на гроші дядька Велті, стара Європа