Знедолені - Віктор Гюго
Книга десята
Дитя паризьких вулиць братається з ураганом
1. Гаврош у поході
У ту мить, коли перед Арсеналом натовп зіткнувся з військом, почався жахливий відплив людей назад. Передні лави натиснули на юрму, що сунула за катафалком, величезне стовписько здригнулося, ряди змішалися, і всі кинулися врозтіч: одні — закликаючи до опору, інші — побілівши від страху. В одну мить річка, яка текла по бульварах, розділилася, виступила з берегів праворуч і ліворуч і, наче з прорваної греблі, розлилася окремими потоками по двохстах вулицях водночас. Саме тоді обшарпаний хлопчисько, який спускався по вулиці Менільмонтан із гілкою розквітлого дроку в руках, що її зламав на пагорбах передмістя Бельвіль, помітив на рундуку торговки всяким мотлохом старий сідельний пістолет. Він кинув свою гілку на брук і вигукнув:
— Матусю, я позичаю вашу машинку!
І, схопивши пістолет, кинувся навтіки.
Через дві хвилини натовп переляканих буржуа, які рятувалися втечею по вулицях Амело та Нижній, перестрів хлопчака, що співав, вимахуючи пістолетом:
Вночі стоїть густа пітьма,
А вдень чомусь пітьми нема!
Від гострих віршиків — овва! —
Тремтять пузаті буржуа!
Багатії! Я раджу вам
Роздати гроші біднякам!
Це був малий Гаврош — він вирушав на війну.
Уже на бульварі хлопець помітив, що пістолет у нього без собачки.
Хто склав ці, а також інші куплети, під які марширував Гаврош і які він залюбки наспівував при першій нагоді? Ми не знаємо. Можливо, він сам. Гаврош знав усі ходячі народні пісеньки і додавав до них своє власне щебетання. У співі цього веселого вуличного гнома зливалися голоси природи й голоси Парижа. До пташиного репертуару він приєднував пісні фабричних майстерень. Він приятелював з учнями живописців — цим спорідненим йому плем’ям. Десь зо три місяці він працював підмайстром у друкаря, а одного разу навіть виконав якесь доручення для пана Баур-Лорміана, одного із сорока Безсмертних.[64] Гаврош був безпритульником, який мав причетність до літератури.
Хлопець і не здогадувався, що в ту дощову ніч, коли він дав притулок у череві слона двом малюкам, він зіграв роль провидіння для власних братів. Покинувши вдосвіта Балетну вулицю, він поспіхом вернувся до слона, допоміг обом хлопцям вибратися назовні, знайшов їм чогось під’їсти і потім пішов собі, довіривши малюків матері-вулиці, що виховала і його самого. Він призначив їм увечері зустріч на тому самому місці й на прощання сказав: «Я вшиваюся, тобто даю драла, або, як кажуть при дворі, киваю п’ятами. Якщо не знайдете своїх тата й мами, карапузи, приходьте ввечері сюди. Я нагодую вас і вкладу спатки». Двоє дітлахів так і не повернулися. Може, якийсь поліцай відвів їх до відділка, а може, вони просто заблукали в китайському лабіринті паризьких вулиць. Гаврош їх більше не бачив. Уже два з половиною чи три місяці минуло з тієї ночі. Не раз Гаврош шкрябав собі потилицю й казав: «Куди, в біса, поділись мої дітлахи?»
Тим часом він прибув із пістолетом у руці на вулицю Капустяний міст. Там лишилася відкритою тільки одна крамничка — причому то була крамничка пиріжника. Само провидіння послало Гаврошеві нагоду з’їсти пиріжок із яблуками, перш ніж кинутись у невідомість. Хлопець зупинився, обмацав і повивертав усі свої кишені, не знайшов там жодного су й заволав: «Рятуйте!»
Важко втрачати, може, останній у житті пиріжок.
Одначе це не завадило Гаврошеві вирушити далі в похід.
Через дві хвилини він був уже на вулиці Сен-Луї. Перетинаючи вулицю Королівський парк, він відчув спокусу винагородити себе за нез’їдений пиріжок і з величезною втіхою почав зривати посеред білого дня театральні афіші.
Побачивши трохи далі гурт добре вдягнених перехожих, які здалися йому домовласниками, він стенув плечима і послав їм навздогін плювок філософської жовчі:
— Які вони гладкі, ці рантьє! Обжираються, їдять від пуза. А спитайте в них, навіщо їм стільки грошей? Вони й самі не знають.
Вимахувати серед вулиці пістолетом, — хай і без собачки, — це вам не абищо, і Гаврош відчував, як його запал зростає з кожним кроком. Наспівуючи уривками «Марсельєзу», він водночас викрикував:
— Усе йде чудово! У мене болить ліва лапа, я розворушив свій ревматизм, але я задоволений, громадяни! Тремтіть, буржуа, ось я допечу вам пісеньками! Хто такі шпиги? Це собаки. Ні! Не слід ображати собак! Мені так потрібна собачка в пістолеті! Я йшов бульваром, друзі, там закипає, там вариться, там шумує! Пора знімати піну з горщика. Уперед, герої! Нехай проллється вража кров! Я вмру за батьківщину, і вже не бачити мені своєї подружки! Прощай, Ніні, — кінець мені! Ех, повеселімося перед смертю! До біса їх — поб’ємо всіх! Я по горло ситий деспотизмом!
У цю мить упав кінь під уланом Національної гвардії, що проїздив мимо. Гаврош поклав свій пістолет на бруківку й подав руку вершникові, потім допоміг підвести коня. Після чого підібрав пістолет і рушив далі.
На вулиці Торіньї було тихо й спокійно. Ця байдужість, властива кварталу Маре, становила різкий контраст із навколишнім збудженням. Чотири кумасі мирно гомоніли біля дверей якогось дому. Це були три воротарки й ганчірниця з гаком і кошиком.
Ось яка серйозна розмова відбувалася між тими убогими й немічними бабцями:
— Ваш кіт і досі такий злючий?
— Господи, ви ж знаєте, що коти — вороги собак. Отож собакам від них перепадає.
– І людям теж.
— Але котячі блохи на людей не переходять. Повірте, собаки куди небезпечніші. Я пам’ятаю рік, коли розвелося стільки псів, що навіть у газетах про це писали.
— А як м’ясо подорожчало, матусю Патагон!
— Ой, не згадуйте мені про м’ясо! Ті різники — справжні покидьки. Тільки покидьки від них і дістанеш.
Тут у розмову втрутилася ганчірниця:
— Авжеж, добродійки, з торгівлею справи кепські. У покидьки дарма й заглядати. Люди не викидають нічого. Вони все з’їдають.
– Є й убогіші за вас, тітко Варгулем.
— Ваша правда, — догідливо відповіла ганчірниця. — Адже я маю професію.
Запала мовчанка. Потім ганчірниця заговорила знову — їй
