Знедолені - Віктор Гюго
Заглиблений у ці тривожні думки, він раптом помітив біля себе людську тінь; хтось стояв на гребені укосу якраз за його спиною. Жан Вальжан хотів уже обернутися, коли просто йому на коліна впав згорнутий учетверо папірець, кинутий згори чиєюсь рукою. Він розгорнув папірець і прочитав одне слово, нашкрябане олівцем, великими літерами:
«ПЕРЕЇЗДІТЬ».
Жан Вальжан швидко підвівся. На верхівці пагорба вже не було нікого. Оглянувшись навкруги, він помітив хлопця чи то підлітка в сірій блузі й сірих штанях, який переліз через парапет і ковзнув у рів Марсового поля.
Охоплений тривогою, Жан Вальжан негайно повернувся додому.
2. Маріус
Маріус пішов від Жільнормана з важким серцем. Прямуючи туди, він плекав у душі надію, а вийшов звідти в цілковитому розпачі.
Він став блукати вулицями — засіб, до якого вдаються всі, хто страждає. О другій ночі він повернувся до Курфейрака і не роздягаючись упав на свій матрац. Був уже пізній ранок, коли він заснув важким сном. Прокинувшись, Маріус побачив у кімнаті Курфейрака, Анжольраса, Фейї та Комбефера. Вони були в капелюхах, мали заклопотаний вигляд і вже збиралися кудись іти.
— Ти підеш на похорон генерала Ламарка? — спитав Курфейрак.
Маріусові здалося, що Курфейрак розмовляє китайською мовою.
Він вийшов із дому незабаром після них, сунувши в кишеню обидва пістолети, що їх Жавер дав йому 3 лютого, перед пригодою в халабуді Горбо. Відтоді вони так і залишилися в нього й досі були заряджені. Важко сказати, чому Маріус вирішив узяти їх із собою, яка невиразна думка промайнула у нього в голові.
Цілий день він блукав, сам не знаючи де. Час від часу накрапав дощ, проте Маріус цього не помічав. На обід він купив собі в пекаря за одне су хлібинку, засунув її в кишеню й забув про неї. Здається, він викупався в Сені, не усвідомлюючи, що робить. Бувають хвилини, коли в людській душі мовби гуготить пекельний вогонь. Настала така хвилина й для Маріуса. Він ні на що вже не сподівався, нічого більше не боявся. З гарячковим нетерпінням чекав вечора, в нього лишилася одна тільки виразна думка: о дев’ятій він побачить Козетту. Це єдине щастя становило для нього все його майбутнє; далі — темрява. Поки він блукав найбезлюднішими бульварами, з міста іноді долинав якийсь дивний шум. Тоді він пробуджувався зі своєї задуми й казав собі: «Чи там, бува, не стріляють?»
На смерканні — рівно о дев’ятій годині, як він і пообіцяв Козетті, — Маріус прийшов на вулицю Плюме. Підходячи до залізної огорожі, він забув про все. Ось уже дві доби, як він не бачив Козетти, зараз він знову її побачить! І всі інші думки розвіялись перед цією незрівнянною радістю.
Маріус відсунув розхитаний прут і поспішив у сад. На тому місці, де вони звичайно зустрічалися, Козетти не було. Маріус пробрався крізь хащі й попрямував до закутня біля ґанку. Козетти не було й там. Він підвів очі й побачив, що віконниці в домі зачинені. Обійшов весь сад — ніде нікого. Тоді Маріус повернувся до будинку й, очманілий від кохання, змучений тривогою і страхом, почав грюкати у віконниці. Він грюкав і грюкав, ризикуючи, що у вікні з’явиться похмуре обличчя Козеттиного батька, й той запитає: «Чого вам тут треба?» Для Маріуса це було ніщо порівняно з тією жахливою правдою, про яку він уже здогадувався. Грюкаючи у віконниці, він водночас покликав:
— Козетто! Козетто!
Ніхто не відгукнувся. Отже, всьому кінець. Ні в саду, ні в домі нікого не було.
Маріус утупив розпачливий погляд у цей похмурий будинок — темний, мовчазний, як могила, і зовсім порожній. Він подивився на кам’яну лаву, де стільки чудових днів просидів поруч із Козеттою. Тоді опустився на сходи ґанку, і серце його сповнилося лагідної рішучості.
«Якщо Козетта поїхала, — сказав він собі, — мені лишається тільки вмерти».
Несподівано він почув за деревами голос — хтось гукав його з вулиці:
— Пане Маріус! Ви тут?
— Тут, — відповів він, підводячись.
— Ваші друзі чекають вас біля барикади на вулиці Шанврері.
Голос за деревами здався Маріусові схожим на хрипкий і грубий голос Епоніни. Він підбіг до огорожі, відхилив розхитаний прут, висунув крізь отвір голову й побачив якогось підлітка: той утікав і через мить зник у сутінках.
3. Мабеф
Вальжанів гаманець не виручив Мабефа. У своїй суворій і наївній доброчесності старий не прийняв подарунка небесних світил. Він не здогадався, що посланцем неба в даному випадку був Гаврош, і відніс гаманець у поліцію як загублену річ, що має бути повернута власникові. Звичайно, того гаманця ніхто не зажадав, проте для Мабефа він був уже втрачений.
Тим часом бідолаха скочувався все нижче.
Досліди з індиго в Ботанічному саду вдалися не краще, ніж у його Аустерліцькому садочку. Рік тому Мабеф заборгував своїй служниці, тепер, як знаємо, він заборгував і домовласникові. Через тринадцять місяців ломбард продав кліше його «Флори». Який-небудь мідник зробив із них каструлі. Без кліше він не міг завершити навіть ті розрізнені примірники «Флори», котрі ще в нього були, і задешево спродав гравюри й текст букіністові як «неповноцінні». Тепер у нього не лишилося нічого від праці всього його життя. Він став проїдати гроші за продані букіністові примірники. Побачивши, що й це вбоге джерело вичерпується, Мабеф занедбав свій садочок і лишив його необробленим. Ще раніше старий відмовився від двох яєць та шматка м’яса. Тепер він годувався картоплею. Він спродав останні меблі, потім усе, без чого міг обійтися, з одягу та постільної білизни, потім гербарії та естампи. Але в нього ще лишалися книги, серед яких були дуже рідкісні й цінні: «Історичні біблійні чотиривірші» видання 1560 року, «Покажчик біблійних виразів» П’єра де Бесс, «Перлини Маргарити» Жана де Лае з посвятою королеві Наваррській і нарешті примірник Діогена Лаерція, надрукований у Ліоні 1644 року. Пан Мабеф ніколи не розводив у своїй кімнаті вогню і вкладався спати завидна, щоб не палити свічки. Але старий ще не втратив своєї дитячої безтурботності. Його очі оживали, коли він дивився на книги, і він навіть усміхався, милуючись своїм унікальним примірником Діогена Лаерція. З усієї його обстанови, крім найнеобхіднішого, тільки й уціліла книжкова шафа зі скляними дверцятами.
Одного дня тітка Плутарх сказала йому:
— Мені немає за що купити обід.
Обідом вона називала хлібину й чотири або п’ять картоплин.
— А в борг? — запитав Мабеф.
— Ви самі знаєте, що