Зима у горах - Джон Вейн
І коли час прийшов, Роджер попросився. А ще пізніше, коли вони, обнявшись, уже засинали, він прошепотів їй на вухо:
— А як же діти?
— Що «як же діти»? — мовила вона в подушку.
— Вони вранці прийдуть сюди й побачать нас.
— Так і буде,— відповіла вона, солодко позіхаючи й міцніше пригортаючись до нього.— їм просто доведеться до цього звикати. Від сьогодні вони бачитимуть нас разом щоранку.
Наступного ранку, поснідавши, Роджер з двома валізами в руках вийшов з ліфта готелю «Палас». Вони виїжджали. Дженні ще збирала дитячі речі, а він пішов уперед, щоб припасувати валізи до багажника на дашку малолітражки.
Він вийшов чорним ходом і попрямував до автомобіля, що стояв під навісом з гофрованого заліза. І в цю хвилину йому пригадався перший вечір, проведений тут. Він був тоді нещасний і самотній, дивився крізь двері на подвір’я, де періщив дощ, і запитував себе, чи зможе перебороти нудьгу. І йому здалося, що він знову чує торохтіння моторолера Беверлі, коли він завертав у двір готелю під скісним дощем. Хай помагає бог тій дівчині, бо якби, зрештою, не вона, він ніколи не зустрівся б з Геретом.
Роджер надійно закріпив валізи на дашку автомобіля і повернувся, щоб іти назад до Дженні й дітей. Цієї миті невисока на зріст рудоволоса молода жінка, яку він мигцем бачив минулого вечора на банкеті, швидкою ходою вийшла з готелю й відімкнула дверцята «порша», що стояв поряд з малолітражкою Дженні. Сунувши валізу в машину, вона обійшла її ззаду, відімкнула інші дверцята й сіла за кермо. Модний, стильний автомобіль привернув увагу Роджера, він подивився, як ця молода особа вправно вивела машину заднім ходом на середину подвір’я, розвернулася на маленькому п’ятачку й виїхала за ворота. Автомобіль був новий і блискучий. Він різко зафуркотів, коли рудоволоса молода жінка перемикнула швидкості, й загубився серед інших машин.
Рудоволосу звали фрейлейн Інге. І зовсім не дивно, що Роджер не впізнав її, бо ж він уявляв фрейлейн Інге високою на зріст, стрункою й гнучкою блондинкою з тонкими губами й злим виразом обличчя. Справжня фрейлейн Інге не мала жодної з цих відмітних рис, крім останньої. І навіть цей злий вираз зник з її обличчя, коли вона виїхала з міста й новела «порш» гірською дорогою до Лланкрвіса.
Настрій у фрейлейн Інге був гарний. Останнім часом справи в неї йшли добре. В Марокко вона посварилася з містером Робертсоном і вирішила, нічого не пояснюючи, покинути його, хоч і постаралася вдати, ніби забула про сварку. Цієї зими в пропеченій сонцем Північній Африці вона зустріла іншого чоловіка, який куди краще пасував їй. Цей добродій мав невеликий, але цілком пристойний прибуток і співробітничав у кількох невеликих, але цілком пристойних газетах, публікуючи в них невеликі, але цілком пристойні критичні статті на мистецтвознавчі теми. З тієї чи іншої причини він похвалив художні обдаровання фрейлейн Інге, і їхнє знайомство швидко розквітло. Цей чоловік жив у Лондоні, а точніше на Баронс-Корт, де мав невеликий, але цілком пристойний будиночок. У цьому будиночку, відповідаючи на настійне запрошення, фрейлейн Інге збиралася з’єднатися із своїм новим знайомим. Запрошення не обумовлювало терміну тривалості майбутнього союзу, але фрейлейн відчувала, що не заперечувала б, якби вони з’єдналися на все життя. В усякому разі, вона, як розважлива північна європейка, ладна була задовольнятись і малими перемогами в ім’я великої в майбутньому.
Фрейлейн Інге була добрим водієм, і її «порш», не зменшуючи швидкості, впевнено долав круті повороти там, де автобус Берета повз на першій передачі. Жадібна акуляча паща автомобіля поглинала кілометри, а фрейлейн Інге, поклавши лікоть на опущене скло, мугикала якусь пісеньку. «Порш» був подарунком містера Робертсона. Коли фрейлейн Інге повернулася в Англію, цей подарунок уже чекав її, і одна з причин, чому вона тримала містера Робертсона в невіданні щодо своїх намірів, полягала в цілком природному бажанні не казати нічого, що засмутило б його раніше, ніж автомобіль буде оформлено на її ім’я. «Порш» — гарний прощальний подарунок. Весняне сонце щедро кидало на фрейлейн Інге своє яскраве проміння. Зима минула вельми успішно, починався новий сезон. Кілька днів, щонайбільше тиждень, вона поживе в каплиці, бо треба дати лад своїм пожиткам, спакувати картини й залишити містеру Робертсону коротеньку записку, в якій повідомити його про відставку, а тоді — хай живе принадно розкішний світ європейських космополітів на вулиці Баронс-Корт!
Коли автомобіль фрейлейн Інге досяг перехрестя в центрі Лланкрвіса, Роджер саме виходив з номера, який Медог найняв у готелі для Дженні. Мері й Робін бігли вистрибом поряд, несучи в руках по яскраво розмальованому паперовому пакету з іграшками, а Дженні з величезним оберемком пакунків ішла позаду.
— Ми поїдемо на довгому поїзді? — питав Робін.
— От дурнику, авжеж, на довгому,—відповіла Мері,— Короткі поїзди в Лондон не їздять.
— А де ж ми будемо обідати? — спитав Робін. Його нижня губа почала відкопилюватись.— Я захочу їсти. Ми ж будемо їхати в поїзді цілий день. Ви самі казали.
— Не журись,— сказав Роджер.— У цих довгих поїздах є спеціальний вагон, куди можна піти й пообідати. Там стоять столи, накриті скатертинами, на столах лежать ножі, виделки й ложки, стоять склянки, до тебе підходять лагідні офіціанти й питають, чого б ти хотів з’їсти.
Робін замислився.
— А воно гаряче чи холодне? Те, що дають їсти?
— Є гаряче, е й холодне, але частіше гаряче.
— А де ж гріють? На паровозі?
— Ні,— відповів Роджер. Він натиснув кнопку, викликаючи ліфт,— Там є плита, навіть справжня кухня в поїзді. Я її тобі покажу. Там варять їсти, поки поїзд їде, а коли все готово, дзвонять у дзвіночок, тоді можна піти туди й попоїсти. Ти сам усе побачиш. Страшенно цікаво.
— А пиріг там е? — спитав Робін.
— Є.
— А сир? А пиріжки з рибою? А картопля з...
Робін і Мері