Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
— Ні. Навпаки. Кажуть, дуже красивий. І одягався, кажуть, красиво — по–своєму, звичайно.
— Красивий, кажете? То тоді тим більше жалько, що не привезли його живого…
А Дзвінчук саме знов заученим голосом оповідає, у чому був убраний Олекса в момент смерті.
— Гугля дублена… сорочка в оливу замащена і в смолі мочана…
Фі!
І панянки, що вже готові були обрати собі Довбуша за героя, одразу розчарувалися, на превелику радість своїх кавалерів.
Загалом страшенно цікаво було. От, наприклад, оповів Дзвінчук, як Довбуш відмовився від передсмертної сповіді й святого причастя. Вся зала загула.
От уже правдивий розбійник! І як такого земля носила? Чи чувано таке на світі? Та такого шкода було забивати одразу. З нього би кров точити по краплі. Жили вимотувати… Розпаленим залізом пекти.
Аж не міг утихомирити голова суду, так розходилися станіславські обивателі. А Дзвінчука після того засідання мало не на руках винесли з зали. І прямо до винарні.
XXXIIIТак закінчилось життя славного опришка.
А народ не забув Довбуша і оспівав його в найкращих своїх піснях, овіяв поезією, чарівними легендами, і в очах народу Довбуш став героєм. Немає гуцула, дитини малої гуцульської, яка не знала би оповісти про Довбуша і його героїчну боротьбу з панами. Тихими вечорами зимовими, коли збирається, повечерявши, сім'я, старий дід оповідає минувшину і в тім конче про Довбуша. Не хочуть вірити люди, що Довбуш умер.
— Ой, не… Не вмирав він, лиш си приховав. А прийде такий чєс, шо він знова устане, але тогди уже аж буде панам куца година.
І ждуть люди другого приходу свого Довбуша, аби з'явився він та зробив панам край. Кріпацтва вже нема, але пани зосталися, і треба аж Довбуша, аби від них увільнитися.
А хтось каже:
— Десь в Уорщині, за горов, у Сиготі дес, укєв Довбуш Олекса свою бартку в залізний хрест. Та йк він закєв свою бартку у тот залізний у хрест, то ізрік такі слова: «Єк котрий си знайдет такий, аби у сім років свого житє міг цесу бартку відкєгнути, то буде такий самий у кожгім ділі, єк я…» Та й каут, шо був си прибрав оден хлопец, шо у сім років був відтєг бартку Довбушеву з того залізного хреста. Але шо з того, коли пани о тім си довідали та й того хлопцє стратили на тім оменті. Вни си спудили, аби тот не став таким, єк Довбуш був, та й томунь збавили того хлопця так агзом, докив він ще не підник. Теперки треба чкати — єкис си найдет колис та викєгне ту бартку. А тогди — тримайтеси, пани…
Програли тим часом гуцули у своїй віковічній боротьбі з панами, але надії на перемогу не втратили — ждуть слушного часу.
А поки він прийде — не забувають Довбуша й іменем його святять кожне примітне місце, гору, скалу, дорогу, криницю. Коло села Зеленої є гора Довбушенка, ота, що на північ від Старої Довгої, бо то є ще Нова Довга, над джерелами Прутчика. Гуцули кажуть, що Довбуш зимував усе в тій горі — «тимой та гора має його імнє». Прийдіть, запитайте найменше дитя — і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, а лій забивав у бербениці й ховав у печері.
І кажуть, що той лій, одежа, збруя — «усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер, то ті комори позамикалисі гет, плитє засунулоси і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але то пусте».
— О… Там у скалах є багато маєтків, багато золота і у бербеницях багато козєчого лою. Раз гєдя наші найшли під Довбушенков бербеницю під гачугов між корінєм і втішили–си, бо гадали, шо то гроші. Але див'ютси — а то повна бербениця лою козєчого.
Покажуть вам і камінь той, на якому любив сидіти Довбуш.
— Єк стомивси, видко, йдучи, то сідав на тім камені.
— І на тім місці є ше камінний хрест, а на тім хресті нумир єкийс. То малий хрест, невеликий та й у такім місци, шо нелегко, хто не знає, відшукати.
А на полонині Кидроватій показують сідець Довбушів.
— Єк си вийде на Кидровату, то треба трохи піти у долину, й там коло гребеня на полі стоїт сідец. Тот сідец — то вирубаний камінь на чоловіка. То гет вирубано — на голов, на плечі, руки, ноги… На люльку навіть є… Так шо єк сєде чоловік, то на все є вірубане місце. Лиш дуже вже тот сідец облупаний, бо єго люде облупали — усе грошей шукают.
А в Синицях, що ото проти Криворівні, то є теж Довбушенки, або, як їх частіше називають, Довбушеві церкви. Кажуть, там, у печері, виробив ніби церкву Довбуш.
А в Снятинськім повіті коло села Тростянка у лісі, що називається Катерна, показують Довбушеву криницю, котру сам Довбуш викопав.
З тої криниці й тепер п'ють пастухи й рубачі воду, і на цілу околицю нема здоровішої води. І не замерзає вона ніколи, хоч яка зима люта. У великі морози люде кажуть:
— Се таке, шо далі вже і Довбушева керниця замерзне.
Кажуть, що давно тут ніде не було доброї води, то Довбуш сам за одну ніч викопав людям криницю…
Дбав Олекса не тільки про своїх сучасників, але бачив