Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Микула прокинувся до схід сонця, по темному. Одразу ж схопився на ноги, підвівся й став чіпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, ніщо не тривожило їх цієї ночі, – тепер треба було поспішати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь іржали коні, у Будутині співали когути.

– А це що? – запитав Микула, побачивши на траві біля свого щита свіжий хліб. – Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хліб, озовись?

– Що ж, – посміхнувся Микула, коли ніхто не озвався на його голос, – либонь, це подарувала мені хліб Мокоша. На тобі, Радишу, шмат хліба, з’їм шматок і я…

І, стоячи під високим, синім небом, перед темним полем, що без кінця стелилось в далечінь, вони їли хліб Руської землі, щоб іти в далеку, невідому дорогу!

Коли сині сутінки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрії встала темна хмара.

Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутінки тяглися довго, а ніч зі сходу йшла спроквола, хмара ж усе висіла й висіла на обрії, не ширилась і не піднімалась. Може, то була зовсім і не хмара? Може, то безпорадні птахи бились над морем проти гострого зустрічного вітру з лиману і, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрії?

Але це були не хмари й не табун птахів. Коли стемніло, недалеко від лиману у темряві почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грім. Ще пізніше, коли чорна, як вуглина, ніч все сховала навкруг, уже під самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел і людські голоси. То вої князя Святослава після багатьох днів і ночей блукання в морі, після надлюдської боротьби з зустрічним вітром і високою хвилею входили до гирла Дунаю.

І коли ці лодії ключ за ключем вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбиті були руки й ноги, вої, що багато днів і ночей не знали спочинку, вої, що кілька днів тяжко страждали без прісної води, виходили на берег, ставили у верболозах і комишах свої лодії, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, і одразу засинали на піску. Так велів князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем.

Тільки сам князь Святослав і вища дружина його не спали. Тут, на березі Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Уліба. Князь переказував брату, що його вої, які кінно й пішо ішли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, підходять суходолом до Дунаю.

Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лівому березі Дунаю десь далеко в глибині нічної тиші, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ під копитами коней. Здалеку починали долітати іржання коней, людські голоси, брязкіт зброї.

Усю ніч гули, гомоніли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрізь бряжчала зброя, тупотіли коні, чулись голоси.

– Здоров був, княже Святославе!

– Здорові будьте і ви, брате Уліб, Свенелд, і всі вої. Як проходили полем і в землях угличів і тиверців?

– Тиверці і угличі твердо стоять на слові, під знамено твоє послали тисячі воїв…

– Добре роблять угличі й тиверці. А як печеніги?

– Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхні сліди, але живого печеніга ми не бачили. Вони ніби тікали від нас.

– Добре, коли тільки тікають, – замислився князь Святослав. – Не бачили і ми їх над Дніпром, хоч улуси біля порогів є. Печеніги – тільки стріли з грецького лука, й куди вони полетять завтра – хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лівому березі нехай твердо стануть комони, бережуть нас… Ти, – князь звертався до воєводи Вовка, – будеш з ними, пильнуй степу. Тут, у лимані, стоятимуть і лодії наші з дружиною. Ти, Ікморе, – звернувся він до воєводи лодійних воїв, – бережись іншого звіра – ромеїв, посилай сторожу глибоко в море і попід берегами.

І ще далеко було до світання, коли військо князя Святослава опинилось на правому березі. По п’ятдесят і більше воїв сідало на кожну лодію, по десять, а то й більше разів кожна з них пропливла лиман. Тепер усе військо стояло на кручах Дунаю. На лівому ж березі – в комишах Сулинського лиману, серед густих заростів, у плавнях – залишились тільки вої з кіньми. Вони повинні були пильнувати, щоб з південних степів до Дунаю не налетіли нагло печеніги або якась інша орда. Серед комишів, заростей, скрізь у плавнях над лиманом сховані були й лодії – їм треба було стерегтись хеландій ромеїв.

На світанні князь