Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Срібна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкій руці – з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими ніжками – така проста, але й таємнича, дуже рідна, а водночас і страшна.

– Ти поможи мені, Мокошо, поможи! – прошепотів Микула.

Раптом він почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на траві сидить і дивиться на місяць ще один воїн.

Він пізнав – це був воїн їхнього десятка. Правда, раніше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадівши, що не тільки він не спить у великому стані серед місячної ночі, Микула тихо засміявся й запитав:

– Не спиш, чоловіче?

– Не спиться, – відповів воїн і зітхнув. – Думаю про україну свою.

– А ти звідки сам?

– З Новугорода.

– Довго, мабуть, їхали?

– Не дуже… Взимку виїхали, навесні встали. Ми все ріками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.

– То скажи вже тоді, – запитав Микула, – як тебе звуть, чоловіче?

– Радиш, – відповів чоловік.

– А мене Микулою.

– Добре, – промовив, посміхнувшись, Радиш.

Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у стані серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!

Подивившись на білу сорочку Радиша і його широкий шкіряний пояс, розмову далі повів Микула.

– Ти, – промовив він тихо, – мабуть, з гриднів княжих, а може, й син боярський.

Радиш засміявся, але так, щоб нікого не розбудити.

– Де вже нам до гриднів, – сказав він, – а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, броні, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?

– Та ні, Радишу, що ти? Це я так, до слова, – різні люди бувають.

Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумів, що перед ним такий ниций чоловік, як і він. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, і він запитав Радиша:

– І як у вас, у Новугороді?

– Так, як і скрізь…

– Платите дань, чи як?

– Дань платили раніше, – одверто признався Радиш, – і було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань і свої князі, і київські, і варяги з-за моря налітали на городи й весі. А тепер дані немає…

Радиш замовк, але помітно було, що він сказав не все, що думав.

– То як же тепер, без дані? – пошепки запитав Микула.

– Ще важче… Урок та устав…

– То й у вас посадники є?

– Є, Микуло.

– І тіунів маєте?

– Аякже…

– І вірники наїжджають?

– Наїжджають. Даємо і вірникам, і тіунам, і посаднику, і волостелину, і князям.

– Щось затягло місяць, – промовив, поглянувши на небо, Микула. – Злі сили, і на землі вони, й на небі. Бачиш, темно, холодно стало.

Микула підсунувся ближче до Радиша й запитав:

– І мабуть, не витримують закупи, холопи й усі смерди?

– Не витримують, – відповів Радиш. – Купи беруть, а повернути нічим. Різками закупів б’ють, а там і обельними холопами роблять.

– І тебе били? – хотів крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.

– Били… – так само тихо одповів Радиш.

– Так скажи ж – куди ми йдемо? – пересунувшись знову й сівши зовсім близько від Радиша, запитав Микула.

Радиша ніби й не здивувало це запитання. Мабуть, він сам, ще до того, як із ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж відповів:

– Мабуть, ми ідемо, Микуло, через те, що дуже важко.

Але цих слів було мало для Микули та й для самого Радиша.

– Обсідають нашу землю, – ніби сам до себе говорив Радиш. – Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї