Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
Бенцон підвелася, взяла капельмейстера за руку і, підійшовши з ним до Юлії, сказала:
– Оце, доню, і є той дивний
(М. п. д.) юний Понто накинувся на мій найновіший рукопис, що лежав біля мене, загарбав його в зуби і, не давши мені отямитись, стрімголов чкурнув з кімнати. Біжучи, він зловтішно сміявся, і вже саме це могло навести мене на здогад, що спонукав його на цей лихий вчинок не лише молодечий потяг до пустощів, а й щось інше. Скоро я все зрозумів.
Через кілька днів до мого господаря зайшов чоловік, у якого служив юний Понто. Згодом я довідався, що це був пан Лотаріо, професор естетики в зіггартсвайлерській гімназії. Привітавшись, як звичайно, він оглянувся по кімнаті і, побачивши мене, сказав:
– Чи не були б ви такі ласкаві, любий майстре, випровадити з кімнати цього шельму?
– Навіщо? – спитав господар. – Ви завжди любили котів, а надто мого пестунчика, делікатного, кмітливого Мура.
– Так, – глузливо засміявся гість, – так, справді делікатного і кмітливого! Але зробіть мені таку послугу, майстре, випровадіть цього пестунчика, бо я хочу поговорити з вами про такі речі, яких він нізащо не повинен чути.
– Хто?! – вигукнув господар, витріщивши на нього очі.
– Та ваш кіт, – відповів той. – Будь ласка, не питайте більше нічого, а зробіть те, що я вас прошу.
– Диво, та й годі, – мовив господар, відчиняючи двері, щоб випустити мене.
Я слухняно пішов на його поклик, та потім непомітно прошмигнув назад і сховався на спідній полиці книжкової шафи так, що міг нишком оглядати всю кімнату й чути кожне слово.
– А тепер, – мовив господар, сівши навпроти свого гостя, – а тепер я все ж таки хотів би довідатись, що за таємницю ви маєте мені відкрити і чому мій чесний кіт Мур не повинен її знати.
– Скажи мені, – почав гість задумливо й дуже врочисто, – скажіть мені спершу, любий майстре, як ви ставитесь до тієї засади, що з кожної фізично здорової дитини, незалежно від її природної обдарованності, талантів і геніальності, можна за короткий час завдяки ретельному вихованню, особливо в ранньому віці, зробити світоча науки й мистецтва?
– Ет, – відповів господар, – я можу тільки сказати, що ця засада безглузда й не варта доброго слова. Можливо, навіть дуже можливо, що дитині, яка має здатність наслідувати, десь таку, як у мавпи, та ще й добру пам'ять, не важко за якийсь час убгати в голову безліч всіляких речей, якими вона потім хизуватиметься перед людьми, але та дитина має бути позбавлена будь-яких природних здібностей, а то все найкраще в її душі опиратиметься цій варварській процедурі. Та й хто б назвав такого недалекого, начиненого крихтами різноманітних знань хлопця вченим у справжньому розумінні цього слова?
– Весь світ, – палко вигукнув професор, – увесь світ назвав би! Ох, який це жах! Ця блюзнірська, божевільна засада вбиває всю віру у внутрішню, вищу природжену духовну силу, ту силу, що єдина може витворити вченого або митця!
– Не розпалюйтесь так, – усміхнувся господар, – наскільки мені відомо, досі в нашій любій Німеччині з'явився лише один-однісінький продукт такого методу виховання, про який трохи погомоніли, та й перестали, переконавшись, що той продукт не вельми вдалий. До того ж пора розквіту його збіглася з модою на вундеркіндів, що, мов вимуштрувані собаки чи мавпи, за дешеву плату показували своє мистецтво.
– Це ви тепер так говорите, – озвався професор, – це ви тепер так говорите, майстре Абрагаме. І вам повірили б, якби не знали, що в душі ви лукавий жартун, і якби не знали, що все ваше життя – низка найдивовижніших експериментів. Признайтеся, майстре Абрагаме, признайтеся, що ви тихцем, у найглибшій таємниці, експериментували, виходячи з тієї засади, і поставили собі за мету перевершити творця того експоната, про який ми щойно згадували. Ви хотіли виступити зі своїм вихованцем, коли він буде вже цілком вимуштруваний, щоб здивувати й довести до відчаю професорів усього світу, хотіли перекреслити чудовий принцип: «Non ex quovis ligno fit Mercurius»![140] Одне слово, «quovis»[141]уже є, але не Меркурій, а кіт!
– Що ви сказали? – вигукнув господар і зареготав. – Що ви сказали? Кіт?
– Не відмагайтесь, – повів далі професор, – не відмагайтесь, що ви випробовуєте той абстрактний метод виховання на своєму пестунчикові, який сидить там у передпокої. Ви навчили його читати, писати, ви ознайомили його з науками, і він так запишався, що вже видає себе за письменника і навіть складає вірші.
– Ну, такого безглуздя я ще зроду не чув! Я виховую свого кота, я його ознайомлюю з науками! Скажіть мені, голубе, що за химери вроїлися вам у голову? Запевняю вас, що нічогісінько не знаю про освіченість свого кота, та й взагалі вважаю, що такого не може бути.
– Невже? – протяглим тоном мовив професор, витяг з кишені зшиток, у якому я відразу впізнав рукопис, що