Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

моїх наукових студій, і хоч він удав, ніби зовсім не повірив професоровим словам, я невдовзі переконався, що він стежить за кожним моїм кроком, старанно замикає книжкову шафу, позбавляючи мене доступу до своєї бібліотеки, й зовсім не хоче, щоб я розташовувавсь, як не раз бувало, серед паперів на його письмовому столі.

Так горе й турботи затьмарили мою ранню молодість. Що може бути гірше й болючіше для генія, ніж бачити себе невизнаним, навіть осміяним, що може завдати великій душі більшої прикрості, ніж перепони там, де вона сподівається зустріти саме лише сприяння! Та чим тяжчий утиск, тим могутніша сила опору, чим дужче натягнена тятива, тим далі полетить стріла! Мене позбавлено доступу до книжок, – що ж, тим вільніше творив мій власний розум, черпаючи сили в самому собі.

Сумний і пригнічений, я в ту пору багато днів і ночей провів у льохах нашого будинку, де було наставлено чимало мишачих пасток і де збиралися коти різного віку й становища.

Сміливий філософський розум скрізь помічає навіть найпотаємніші взаємозв'язки в життєвих явищах і пізнає, як із тих взаємозв'язків складається саме життя у своїх поглядах і діях. Так і мені в льохах упали в око зв'язки між пастками на мишей і котами в їхній взаємодії. В мене, кота зі щирою, шляхетною душею, серце сходило кров'ю, коли я бачив, що ті мертві машини зі своєю невідмовною дією спричинювались до чимраз більшого зледачіння котячої молоді. Я взявся за перо й написав безсмертний твір, про який уже згадував тут, а саме: «Про пастки та їхній вплив на світогляд і активність котівства». У тій книжечці я ніби поставив перед очі зніженій котячій молоді дзеркало, в якому вона повинна була побачити себе саму, позбавлену будь-якої сили, бездіяльну, мляву, цілком байдужу до того, що прудкі миші полюють на сало! Я громовими словами будив її зі сну. Крім пожитку, який ця невеличка річ давала моїм співплемінникам, писання її було корисне й для мене, бо сам я, сидячи над нею, мав право не ловити мишей, та й пізніше нікому, либонь, не спало б на думку вимагати від мене, який так промовисто звеличував героїзм ловців мишей, щоб я показував його на власному прикладі.

Цим, мабуть, я міг би й закінчити розповідь про перший період свого життя і перейти до місяців справжньої юності, які прилягають до зрілого віку, проте не маю сили приховати від прихильних читачів дві останні строфи чудової глоси, які мій господар не захотів вислухати. Ось вони:

Та я знаю, неможливо Вберегтися від спокуси, Як у серці і у вусі Все відлунює дражливо Млосних кличів ціла злива. Тож як любка із-за тину Озоветься – кров заграє, Я тоді не маю спину, Бо з жаги палкої гину. Всіх кохання опадає! Ці жадання, ці зальоти Можуть розум відібрати, Та надовго щастя дати Незугарні, бо лиш доти Буде їх полон тривати, Доки місяць з неба блисне Осяйним своїм лицем. А тоді, немов навмисне, Інша думка серце стисне, — Дружби сам шукай тихцем.

(А. м.) давно вже ніхто не бачив його таким веселим і добродушним, як того вечора. Саме через цей його настрій і сталося щось нечуване: він не схопився в нестямі й не втік, як завжди бувало з ним у таких випадках, а спокійно, навіть з доброзичливою усмішкою вислухав довгу, вкрай нудну першу дію страхітливої трагедії, яку скомпонував молодий червонощокий лейтенант із прегарно накрученим волоссям, що подавав великі надії, і яку той лейтенант прочитав з пафосом, притаманним кожному щасливому поетові. І навіть більше: як лейтенант скінчив читати й запитав Крейслера, що той думає про його твір, він, весь прояснівши, наче спізнав величезну втіху, запевнив юного героя війни й поезії, що його перша дія – ласий шматочок для жадібних естетичних гурманів і що в ньому є справді чудові думки, про геніальну самобутність яких свідчить уже хоча б та обставина, що вони осявали й великих поетів, яких уже визнано, наприклад, Кальдерона,