Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

може бути, пречудова моя, щоб ви виводили його від слова «kraus», тобто «кучерявий», а мене, за аналогією зі словом «Haarkräusler», тобто «перукар», вважали за такого собі аматора кучерявих звуків чи просто стрижія, бо тоді б я писався не «Kreisler», a «Kräusler». Ви не зможете відійти від слова «Kreis», тобто «коло», і дай боже, щоб ви при цьому зразу ж подумали про ті чудесні кола, по яких рухається все наше буття і з яких ми не можемо вирватися, хоч би як силкувалися. Ось по цих колах і крутиться Крейслер, і, можливо, інколи, стомившись від танцю святого Вітта, до якого його силують, змагаючись із темною, незбагненною силою, що накреслила ті кола, беручи на себе більше, ніж здатен витримати його й так уже кволий організм, він прагне вирватись на волю. А глибокий біль, спричинений цим прагненням, знову ж таки може вилитися в ту іронію, яку ви, шановна, так суворо ганите, незважаючи на те, що ця дужа мати породила сина, який увійшов у життя повновладним королем. Я маю на увазі гумор, що не має нічого спільного зі своїм невдатним зведеним братом глумом!

– Так, – мовила радниця Бенцон, – саме цей гумор, цей виродок розбещеної, вередливої фантазії, такий безбарвний і невиразний, що навіть ви, черстві чоловіки, не знаєте, якого рангу й гідності йому надати, – саме його ви хотіли б підсунути нам як щось велике й прекрасне, коли намагаєтесь дошкульними глузами знищити все, що нам миле й дороге. Чи знаєте ви, Крейслере, що князівна Гедвіга ще й досі не може отямитись після вашої появи і вашої поведінки в парку? Князівна така чутлива, що її вражає кожен жарт, у якому вона вбачає бодай найменший посміх зі своєї особи, а ви, любий Йоганнесе, до того ще й надумали прикинутись божевільним і так перелякали її, що вона мало не захворіла. Хіба можна таке вибачити?

– Не можна, – відповів Крейслер, – так само, як не можна вибачити певній мініатюрній князівні бажання поставити на коліна пристойного на вигляд незнайомця, що випадково трапився їй у відкритому для всіх парку її вельможного татуся.

– Незнайомець хай собі як хоче, – сказала радниця, – а ваша дивна поява в нашому парку могла мати прикрі наслідки. А що князівна трохи заспокоїлась, що вона звикла до думки про можливу дальшу зустріч з вами, ви повинні дякувати тільки моїй Юлії. Вона єдина боронить вас, бо в усьому, що ви робили й що говорили, вбачає лише прояв буйної фантазії, часто притаманної тяжко скривдженим або надміру чутливим людям. Одне слово, Юлія тільки недавно познайомилася з шекспірівською комедією «Як вам це сподобається» і порівнює вас із меланхолійним мосьє Жаком.

– О чисте серце, що вміє зазирнути в чужу душу! – вигукнув Крейслер, і на очах у нього виступили сльози.

– До того ж, – повела далі Бенцон, – коли ви імпровізували на гітарі, то співаючи, як вона розповідає, то самі із собою розмовляючи, вона пізнала у вас витонченого музиканта й композитора. Юлія вважає, що тієї хвилини в неї вселився якийсь особливий дух музики і, ніби скорившись невидимій силі, вона почала грати й співати, і так гарно, як ніколи досі. Знайте ж, любий Йоганнесе: Юлія ніяк не могла змиритися з думкою, що вона більше не побачить того дивного чоловіка і він лишиться для неї тільки химерним, але чарівним музичним привидом; зате князівна з властивим їй запалом твердила, що не переживе другої появи того примарного шаленця. Оскільки ж дівчата завжди жили в злагоді і між ними ніколи не виникало суперечки, то я маю цілковите право сказати, що це було повторенням однієї сцени з їхнього дитинства, тільки тепер вони помінялись ролями: тоді Юлія водно хотіла вкинути в камін чудного Скарамуша, якого їй подарували, а князівна боронила його, запевняючи, що він її улюбленець.

– Задля милого заступництва чарівної Юлії, – весело сміючись, сказав Крейслер, – я згоден стати другим Скарамушем, хай князівна кидає мене в камін.

– Вважайте згадку про Скарамуша, – мовила Бенцон, – гумористичним порівнянням, а за вашою ж власною теорією за гумор гніватись не доводиться. До речі, ви собі можете уявити, що я, вислухавши розповідь дівчат про вашу появу і пригоду в парку, зразу пізнала вас і що, якби навіть Юлія не захотіла знов побачити вас, я однаково миттю поставила б на ноги всіх, хто був у мене під рукою, щоб обшукати весь парк, весь Зіггартсвайлер і знайти вас, бо ви стали дорогі мені після першого ж нашого короткого знайомства. Та всі пошуки були даремні, я вже думала, що знову втратила вас, і тим більше здивувалася, коли ви сьогодні вранці раптом з'явилися переді мною. Юлія тепер у князівни, – ох, яка буря найсуперечливіших почуттів знялася б у їхніх серцях, коли б вони раптом дізналися про ваш прихід! Не буду вимагати тепер пояснення, що вас так зненацька привело сюди, – я вважала, що ви працюєте капельмейстером при дворі великого герцога і дуже добре влаштовані. Розповісте мені про це колись пізніше, якщо захочете.

Поки радниця все це казала, Крейслер був у глибокій задумі. Опустивши очі додолу, він тер пальцями лоба, як той, хто намагається згадати щось забуте.

– Ох, – почав він, коли радниця замовкла, – ох, це страшенно безглузда історія, навряд чи варто її розповідати. А проте одне я знаю напевне: те, що князівна схильна була вважати плутаною балаканиною божевільного, мало під собою підставу. Я справді робив тоді візити, коли, на своє лихо, налякав у парку ту вразливу малу володарку, і якраз повертався з відвідин не будь-кого, а самого найяснішого великого герцога. Тут, у Зіггартсвайлері, я також хотів зробити кілька незвичайно приємних візитів.

– О Крейслере! – вигукнула радниця, стиха сміючись, бо вона ніколи не дозволяла собі сміятися голосно й нестримно, – о Крейслере, це напевне знов якийсь химерний жарт. Коли я не помиляюся, від резиденції великого