Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
— Я ще не знаю, — скромно потупився Сирота, а згодом, несміливо ковзнувши оком по іконостасу на моїх грудях, тихенько поцікавився:
— Ти хіба теж студент?
— Ну! А хто ж, по-твоєму?
— В тебе стільки орденів, і ти — тільки студентом?
— А ким же мені—директором інституту?
— З такими орденами люди знаходять набагато кращі місця.
— Уяви, що в тебе такі ордени. Ти б теж шукав тепленького місця?
— Я що? Я — сирота, — зітхнув студентик.
— Слухай, ти мені подобаєшся! — легенько стусонув я Сироту під бік. — Ти де живеш?
— В інститутському гуртожитку. Мені дали, як сироті.
— Ну, я не в гуртожитку, а в підвалі, але не біда!
— Ти ж фронтовик! Мабуть, інвалід? Тобі ж належиться гуртожиток в першу чергу.
— До інваліда я не дотягнув. Деяка побитість в організмі наявна, але для суворих лікарів цього недосить. А з гуртожитком не вийшло, бо я не сам, а з дружиною. Найняли куток у підвалі, будем жити! Сьогодні, між іншим, моя Оксана варить гречані галушки. Ти їв коли-небудь гречані галушки?
— Не пам’ятаю. Мабуть, не їв. Я ж сирота.
— Тоді запрошую!
Галушки Оксана приготувала знаменито. Замісивши за своїм рецептом (точніше: за рецептом матері Марфи) і зваривши галушки в каструлі, вона вийняла їх з юшки, підсмажила з салом і цибулею, виклала в череп’яну миску — круглі, апетитні, здоровенні, як горнята, — облила гарячим жиром, поставила посеред столу, а тоді кожному налила в тарілку юшки — запивати. Хазяйчині діти Ніна і Вова насилу піднімали над мискою своїми тоненькими рученятами важезні гречані гранати. Сирота, помуркуючи, лигав галушки, тьопав юшку наввипередки з голодними дітьми, і мені він теж видавався нещасним дитям війни, як і мій братик Марко, як мільйони його однолітків.
— До таких би галушок годилося сто грам наркомівських, — зітхнув я, — та, на жаль, ми з Оксаною не передбачали в себе гостей.
— А ми їх і так, — облизав масні губи Сирота, — такі галушки гріх псувати. Гріх і негоже.
Він довго витирав губи, ще довше прицілювався до звабливо-голих рук Оксани, тоді скромненько цмакнув їй руку вище ліктя і одразу ж пояснив:
— Точно в передпліччя. Бо в плече — це занадто фамільярно, а нижче — негоже, бо віддає спадком рабських епох.
Я аж рота роззявив од такої вишуканості в мовленні, а Сирота, мовби заповзявшись здивувати мене ще більше, на прощання став розкланюватися і розшаркуватися і ніяк не міг дістатися до дверей, а вже щоб переступити поріг, то нічого й казати. Звідки б у нещасного сільського сироти така поведенція? Начитався Гоголя, вирішив я, стоять йому й досі перед очима Чичиков і Манілов, от він і маніжиться. Оксані Сирота зовсім не сподобався.
— Якийсь він наче з замазки зроблений, — сказала вона, — доторкнешся — так і вгрузнеш…
— Сирота, — пояснив я, — а сиротам треба співчувати.
Оксана промовчала, хоч душа її чула те, до чого я виявився безнадійно глухий.
Після тих гречаних галушок я ще не раз і не двічі запрошував до себе Сироту, всіляко опікувався ним на факультеті, коли обирали профбюро факультету, рекомендував його туди „для підтримки штанів“, як ми тоді висловлювалися, бо саме профбюро володіло правом розподіляти між студентами талони на одяг і взуття для найбідніших. Сироту обрали одноголосно, він здобув славу найсправедливІшого при розподілі талонів на американські ботинки і куртки, на прислане дружиною Черчілля сукно і ще якість там пожертви зарубіжних багатіїв для голодраного радянського студентства. Все йшло прекрасно, я пишався своїм вибором і своїм тонким знанням людської натури, як зненацька профбюро своїм черговим рішенням виділило мені якісь іноземні ботинки з цупкої (може, навіть буйволячої) шкіри, на товстелезній підошві, ботинки, яких я не просив, як взагалі не просив нічого і ні від кого. Я впіймав Сироту, зграбастав його за комір, трохи потряс, тоді поставив на землю і поцікавився: „Що це таке?“. Сирота пояснив. Сам він сирота, це всім відомо, але ж його наділено громадськими функціями, отож він не має права допомогти сам собі, хоч він і нещасний сирота. Виходить, він вирішив допомогти собі, прикриваючись моїм іменем? Боже борони, це тільки спроба вирватися на оперативний простір, а щоб довести, що це справді так, ми можемо віднести ці злополучні буржуазні ботинки на товчок, продати їх спекулянтам за будь-яку ціну, а виручені гроші спокійно залишити а кафе-закусочних, що траплятимуться нам на путі.
Сирота бив мене демократизмом, якого моя військова душа не знала. Я маленький хлопчик, заліз на стовпчик… Він учив мене жити. Може, так і треба? Що я знав і що я вмів у цьому по-своєму жорстокому житті, яке не знало злих кулеметних черг, відьомського цмакання мін, кошмарного завивання авіабомб, тупих ударів танкових гармат — в тіло, в душу, в божу мать, в усіх дияволів і в тартарари, зате твердо засвоїло правила пристосовництва, вміння ховатися за чужі спини, виставляти поперед себе фальшиві істини, в які сам не віриш, проголошувати заклики, за якими й гадки не маєш іти, проповзати вужем, міняти стару засохлу шкіру на золоту луску неправедних достатків. Цей миршавенький Сирота, затурканий своїм походженням, запеклий інститутський трієчник і за недоумкуватістю і за переконаннями, вчив жити мене, вчорашнього офіцера, досвідченого чоловіка, мужа, воїна, який знав сяйво перемог, глибини страждань, бачив зльоти геройства і ницість боягузтва, людську недолю і людську велич. І він мав слушність! Профбюро, ніби прикриваючись добрими намірами, принизило мене і, власне, зганьбило цим талоном на американські ботинки, а тоді хтось принизив ще й удруге, підсунувши мені ботинки тридцять восьмого розміру, хоч навіть сліпому було видно, що я ношу взуття не менше розміру сорок п’ятого. Справді, нічого не лишалося, як мовчки й швидко пропити цей принизливий дарунок, тобто зробити так, як радить тихенький Сирота.
Ми взяли ті розпрокляті ботинки, сіли на трамвай, доїхали до товчка, що мав романтичну назву „Озьорка“, зіпхнули ботинки за кілька сот карбованців, а тоді вирушили з Сиротою вздовж центрального проспекту нашого Нижньодніпровська, акуратно „відмічаючись“ в кожній торговельній тучці. Сирота розігрівався спиртним повільно, як сільський локомобіль соломою: довго гріється вода, тоді призбирується пара, штовхає поршень, обертає вал з насадженими на нього маховиками, розкручує їх швидше й швидше до шелесту, до свисту, до загрозливого гудіння. Сирота пройшов усі ці стадії і, коли ми добралися до центру міста, він уже гудів, або ж, висловлюючись мовою закону, став суспільно небезпечним. Як відомо, у всіх великих містах порядок, подібно до земного ядра, скупчується в центрі, і що ближче до центру міста, то
