Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Кукурудзу вже виламали (нужденний урожай, та однаково посилали студентів на поміч колгоспникам), мабуть, прославлений майстер високих врожаїв підбиває підсумки й утішається досягненнями, настрій у нього якраз для розважливих бесід — і саме цей час я вибрав і вибрав напрочуд вдало.
Всього одна ніч пароплавом (ясна річ, третім класом, по-студентськи), і ось уже дерев’яна пристань з написом „Мишурин Ріг“, і гора над нею („Ой всі гори високії…“), і дорога попід горою вглиб степу, але степ тут не такий, як на лівобережжі, а ніби зібганий могутніми праісторичними силами, велетенські земляні маси зсунуто від самого моря в гігантські брижі і так зоставлено тут перед Дніпром, мовби для захисту від ріки, яка впродовж мільйонів років уперто вгризається в товщу правого берега.
Село Марка Озерного заховалося в тих велетенських бганках чорнозему й глини, хати розбіглися поміж ярами, тулилися попід кручами, шукали затишку в земних зморшках або ж сміливо вискакували до берегів спокійної дніпровської затоки.
Села мають свої долі, як і люди. Ось моя рідна Зашматківка теж біля Дніпра, але спалена дощенту німцями і все життя загнане в погреби, а це село, на щастя, вціліло, і тихо біліють хатки серед густих вишневих садків, і густа дереза робить ще вужчими звивисті вулички, і пахощі спілих яблук, складених у хатах під полами просто на глиняній долівці, і сухе огудиння на городах.
Село, але й не тільки собі село, а кукурудзяна столиця України. Ще в 1940 році Марко Озерний одержав орден Леніна — перший у нашій країні орден Леніна за кукурудзу! В сорок шостому він — лауреат Сталінської премії. Торік — Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради України. Фантастичний дід і фантастична українська кукурудза!
Тридцять вісім років тому, 1910 року, в тодішньому Катеринославі влаштовано було „Південно-Російську сільськогосподарську і промислову виставку“. У виставці брали участь сім губерній і областей півдня Росії, крім того, „для конкуренції“ допущено й іноземні фірми. З далекого американського штату Міннесота приїхав на ту виставку студент Джон Вілсборн. Щоб продемонструвати досягнення сільського господарства Америки, Вілсборн на території виставки спорудив взірцеву ферму з штату Небраска. Поряд, для контрасту, поставлено „трудовий осередок півдня Росії — малоросійський хутір“. То була звичайна селянська глиняна хата з солом’яною стріхою і вишневим садочком, з криницею у дворі і мальвами під причілковим вікном. В хаті—глиняні горшки й миски, ручний ткацький верстат, у дворі — дерев’яний чумацький віз. Яке все було убоге поряд з просторим будинком американського фермера, з численними культурними будівлями на обійсті, з плугами, сівалками, кінними соломорізками, дивовижним комбайном, в який запрягали дванадцять пар волів, з казковими врожаями кукурудзи по тисячу пудів з десятини.
Неймовірний збіг обставин: той „малоросійський хутір“ 1910 року взято тоді… з села Мишурин Ріг, де вже бігав оцими кривулястими вуличками малий Марко Озерний. Чи ж думав-гадав американський студент Джон Вілсборн, що через три десятки років після тої виставки в Катеринославі простий колгоспник з „малоросійського хутора“ перевершить усіх американських фермерів? Де ви, містере Вілсборн? Як ото співає по московському радіо куплетист Ілля Набатов: „Чем угрожать нам атомом, достопочтенный сэр, зашли би к психиатору, зашли бы в диспансер“.
Сповнений патріотичних гордощів, я йшов вулицями Мишурина Рогу мало не пританцьовуючи, як Василь у кінофільмі Довженка „Земля“.
На що там натякав професор Черкас, без належної пошани відгукуючись про всіх наших передовиків? Не слід звертати уваги. Звичайний професорський снобізм.
Спитавши одного й другого, я добрався до контори колгоспу „Червоний партизан“ (словосполучення з часів громадянської війни, бо в Вітчизняну війну партизани вже були не червоні, а радянські, і навіть Червона Армія перестала бути червоною, а стала радянською), бо надто добре знав, що будь-яку справу в селі треба починати саме звідси. Кожна селянська хата має свій неповторний дух, зате всі колгоспні контори на Україні смердять однаково; запах глини, дешевого тютюну, брудного одягу і безнадійної нудьги, яка почалася в 1929 році і не знати, коли закінчиться. В конторі вже з самого ранку сухо трахкають рахівниці, хрипить у телефон голова колгоспу, обтирають стіни заслужені колгоспні нероби— це химерне породження соціалізму, який проголосив свій великий девіз „Хто не робить, той не їсть“ і одразу ж став годувати такі сонмища нероб і невдалюг, яких ніколи не знало людство.
Мабуть, я натрапив на одного з таких соціалістичних дармоїдів, бо щойно розтулив рота, щоб спитати про Озерного, як чолов’яга, в захисного кольору кухвайці, в галіфе і „кирзяках“, так добре мені знаних (свій брат фронтовик?), відліпився від стіни, сплюнув на глиняну долівку махряного „бичка“, вигнув спину, став переді мною, як кінь перед травою, радісно вигукнув:
— Марко Остапович? Вам треба Марка Остаповича?
Я скромно перепитав, де б міг знайти цього видатного трудівника, тобто, де він живе, як туди пройти, чи він удома?
— Марко Остапович? Удома? Та хто вам сказав, що він може бути у себе вдома?
— А що — він на нараді в області чи в Києві?
— Та ні, він тут.
— Тоді як же?
— А так, що він у баби своєї давно не живе, а живе у Палажки! Так я став носієм таємниці, яка, власне, має мало спільного з високими врожаями кукурудзи, та, звісна річ, відіграє деяку роль в житті самого майстра цих врожаїв.
Хата в Палажки була чепурна, чиста й простора, в ній пахло пиріжками з картоплею і кропом, і сама Палажка була біла й м’яка, як пшеничний пиріжок, а голос у неї—спокійний, ласкавий та водночас і владний — хоч і для російських імператриць.
До мене (ласкаво):
— Ви, значить, з області? До Марка Остаповича? Він спочиває в кабінеті. Та я зараз його покличу.
До мого добровільного Вергілія в лабіринтах кукурудзяної столиці (владно):
— Должковий? Ти вже тут? Оце ось наллю, випий — і щоб ноги твоєї не було! Не дай бог, Марко Остапович побачить!
Поки власник кухвайки й кирзових чобіт вихиляв свою чарку і розчинявся в просторі, як типовий український домовий, пиріжково-пишна Палажка урочисто вивела з благословенних надр свого житла довговусого Майстра, звиваючись довкола нього, як ясочка, то ніби підштовхуючи, то ніби й притримуючи, то ніби підпираючи, то ніби й зоставляючи напризволяще, щоб не була загрожена його висока гідність.
Майстер був у армійській спідній сорочці, в чорних просторих штанях, вільно заправлених у халяви ялових чобіт (спочивав у чоботях? Своєрідний чорноземний шик!), гайдамацькі
