Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Що ви подумали?
— Спершу подумав: Нола втекла з дому, а кров од того, що вона сама собі заподіяла. Що Дебора Купер, певне, бачила Нолу в розпалі нападу. Зрештою, це було тридцяте серпня, день, коли згорів наш дім в Алабамі.
— У неї й раніше бували в цей день сильні напади?
— Ні.
— То що ж могло спричинити загострення?
Девід Келлерґан відповів не відразу. Тревіс Довн зрозумів, що треба йому допомогти.
— Девіде, якщо ти щось знаєш, скажи нам. Заради Ноли.
— Коли я того дня пішов до неї в кімнату, а її там не було, я знайшов на ліжку відкритий конверт, адресований Нолі. У ньому — лист. Гадаю, напад стався саме через нього. Там ішлося про припинення стосунків.
— Лист? Але ж ти ніколи не казав нам про лист! — вигукнув Тревіс.
— Бо, судячи з почерку, його написав чоловік вочевидь не того віку, щоб мати роман із моєю дочкою. Як я міг про це розповісти? Щоб усе місто вважало її хвойдою? Тієї миті я був певен, що поліція знайде її й поверне додому. І тоді я взявся би лікувати її по-справжньому! Серйозно!
— І хто ж написав їй про припинення стосунків? — запитав Ґегаловуд.
— Гаррі Квеберт.
Нам трьом аж заціпило. Келлерґан підвівся. На хвилю вийшов і повернувся з картонною коробкою, де було повнісінько листів.
— Я знайшов їх після того, як вона пропала. Нола ховала їх у кімнаті за дошкою, що відстала від стіни. Вона листувалася з Гаррі Квебертом.
Ґегаловуд навмання взяв один лист і швидко пробіг його очима.
— Чому ви вирішили, що це Гаррі Квеберт? — запитав він. — Адже підпису тут нема?
— Тому що… бо це самі ті листи, що він наводить у книжці.
Я понишпорив у коробці: справді, там лежало все листування з «Початків зла», принаймні послання, які отримувала Нола. Там було все: листи про кохання, про майбутнє, листи у Шарлотс-гіл. Я впізнавав чіткий, вишуканий почерк рукопису і майже перелякався — фрази збігалися слово в слово.
— Ось той останній лист, — сказав Келлерґан, простягаючи конверт Ґегаловудові.
Він прочитав і передав аркуш мені.
Люба моя!
Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».
Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.
Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.
Очі мої плачуть. Усе в мені горить.
Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.
Сподіваюся, ви будете щасливі.
Кажу собі, що ви і я — то був сон, а тепер пора прокидатися.
Мені не вистачатиме вас усе життя.
Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.
— Те саме, що й на останній сторінці «Початків зла», — пояснив Келлерґан.
Я кивнув. Я впізнав текст. Я був ошелешений.
— Чи давно ви знаєте, що Гаррі й Нола листувалися? — запитав Ґегаловуд.
— До мене це дійшло кілька тижнів тому. В супермаркеті мені трапилися «Початки зла». Їх щойно повернули в продаж після заборони. Не знаю чому, але я придбав книжку. Мені треба було прочитати її, щоб спробувати зрозуміти. І в мене дуже швидко зринуло відчуття, наче декотрі фрази я вже десь читав. Пам’ять — страшна річ. А потім подумав і раптом збагнув: то були ті листи, що я знайшов у Нолиній кімнаті. Я не торкався до них тридцять років, та десь у пам’яті вони мені закарбувалися. Я їх перечитав, і все зрозумів… Через той клятий лист, сержанте, моя донька збожеволіла від горя. Може, Лютер Калеб і вбив Нолу, та для мене Квеберт винен не менше: якби не той напад, вона, може, не втекла б із дому і не зустріла Калеба.
— Ось чому ви приїздили до Гаррі в мотель… — сказав Ґегаловуд.
— Так! Я тридцять три роки думав собі, хто ж написав ті проклятущі листи. А відповідь, виявляється, лежала у всіх бібліотеках Америки. Я подався до мотелю «Морський берег», і ми посварилися. Я був такий розлючений, що поїхав додому по рушницю, так коли повернувся, він уже втік. Гадаю, я його вбив би. Знав, що дівчинка хвора, і довів її до краю!
Я витріщив очі.
— Знав? Що ви маєте на увазі?
— Він усе знав про Нолу! Все! — закричав Девід Келлерґан.
— Хочете сказати, він знав про Нолині напади психозу?
— Так! Я
