Японський коханець - Ісабель Альєнде
У Лак-хаузі Ірина вперше за чотирнадцять років почувалася впевнено. Відтоді, як прилетіла до США, вона ніколи не залишалася так довго на одному місці; знала, що цей спокій колись скінчиться, й тішилася перепочинком. Не все було ідилічним, однак — порівняно із колишніми — нинішні проблеми здавалися їй незначними. Слід було вирвати зуби мудрості, але її страховка не покривала видатків на стоматологію. Знала, що Сет Беласко закоханий у неї, і дедалі важче буде тримати молодика на певній відстані так, щоб не втратити його дорогоцінної дружби. Ганс Фойгт, котрий завжди поводився поблажливо та сердечно, в останні місяці зробився дратівливим, і деякі пожильці потайки обговорювали, як звільнити його, щоб не образити; Кетрін Хоп вважала, що варто дати йому час, і її думка поки що переважала. Директорові двічі невдало оперували геморой, і це його нервувало. Нагальним клопотом Ірини було нашестя мишей у старій будівлі в Берклі. Було чути, як вони шкребуться в полупаних переборках у підвалі. Підбурені її напарником Тімом, мешканці надумали розставити пастки, бо вважали, що труїти мишей негуманно. Ірина доводила, що пастки — це також жорстокість, до того ж хтось мусив прибирати дохлих тваринок, але на неї не зважали. В одній з пасток маленький гризун залишився живим, Тім видобув його й, зглянувшись, віддав Ірині. Дівчина належала до тих людей, які харчуються овочами та горіхами, нездатні скривдити якусь животину, а тим паче підсмажити. Ірині довелося перев’язати їй лапку, оселити її в устеленій ватою коробці та доглядати, поки в миші минувся страх, вона могла ходити й повернулася до своїх.
Дещо в Ірининих повинностях у Лак-хаузі її обтяжувало — приміром, бюрократизм страхових компаній, сперечання з родичами стариків, котрі спочатку кинули їх, а потім скаржилися через кожну дрібницю, щоб зм’якшити власну провину, а ще обов’язкові комп’ютерні класи, бо варто було їй щось опанувати, технологія робила новий стрибок уперед і Ірина знову безнадійно відставала. Від людей, якими вона опікувалася, скарг не надходило. Як сказала в її перший робочий день у Лак-хаузі Кеті, знудитися тут було неможливо. «Існує відмінність між старістю й немічністю. Справа не у віці, а в стані фізичного та розумового здоров’я, — пояснила їй Кеті. — Старики можуть залишатися незалежними, а люди немічні потребують допомоги й догляду, і нарешті надходить час, коли вони стають, наче діти». Ірина багато чого навчилася як від старих пожильців, так і від немічних: майже всі вони були сентиментальними, кумедними й не боялися здаватися смішними; дівчина сміялася разом із ними, а часом плакала через них. А ще майже всі вони прожили або вигадали собі цікаве життя. Старики здавалися дуже розгубленими, бо зазвичай недочували. Ірина дбала, щоб їм не бракувало батарейок для слухових апаратів. «Що найгірше в старості?» — запитувала дівчина. Пожильці відповідали, що не думають про вік; колись вони були підлітками, потім зробилися тридцятирічними, п’ятдесятирічними, шістдесятирічними, не думаючи про свої роки, то навіщо думати про це зараз? Деякі мали дуже обмежені можливості — їм було важко ходити, рухатися, але вони нікуди й не збиралися. Інші були неуважні, розгублені, їх підводила пам’ять, однак це більше непокоїло доглядальників і родичів, ніж їх самих. Кетрін Хоп наполягала, що мешканці другого та третього рівнів повинні вести активний спосіб життя, й завданням Ірини було зацікавити їх, розважити, згуртувати. «У будь-якому віці людина мусить мати якусь мету. Це найкращий бальзам проти багатьох лих», — наголошувала Кеті. Її метою завжди була допомога іншим людям, і ця мета залишилася незмінною після нещасного випадку.
По п’ятницях уранці Ірина супроводжувала найбільш активних мешканців на їхні вуличні акції протесту, стежачи, щоб ніхто не накоїв дурниць. Вона також брала участь у вегіліях, коли йшлося про якусь добру справу, і в клубі плетіння: всі здатні орудувати спицями жінки, крім Альми Беласко, плели камізельки для сирійських біженців. Постійною темою залишався мир; можна було сперечатися про що завгодно, крім миру. В Лак-хаузі мешкали двісті сорок чотири розчарованих демократи; вони голосували за переобрання Барака Обами, але критикували його за нерішучість, за те, що не закрив в’язниці в Гуантанамо, депортував мігрантів-латиноамериканців, за дрони... зрештою, причин надсилати листи президентові та Конгресу не бракувало. Півдюжини республіканців остерігались висловлюватися вголос.
До повинностей Ірини входило також сприяння духовним обрядам. Чимало стариків належали до певних конфесій,